КРАХ - Альберто Моліна Родрігес
— Альберто вийшов кілька хвилин тому. За ним ув'язалися два типи, — повідомив Раміро, поки вони йшли до машини.
— Так, я знаю, — сказав Густаво. — Один — у сірому плащі, другий — у чорному піджаку.
— Саме так. Поїдемо за ними?
— Ні, — відповів лейтенант. — Не треба.
Вони сіли в машину. Раміро сказав:
— То що, Франку, завадили оті два типи і нічого не вдалося зробити?
— Мені не вдалося, а от Альберто вдалося, і немало.
Лейтенант витяг з кишені папірець зі слідами жувальної гумки, розгорнув і прочитав уголос:
«Вони хочуть отримати план або інформацію про цех «С» нафтоперегінного заводу імені Ньїко Лопеса. Я повинен подати їх завтра до дев'ятої години ранку. Якщо не виконаю, синові загрожує смерть. Жду вказівок».
— Ну й сволота! — вигукнув Густаво.
— Що робитимемо? — запитав Раміро.
— Треба якнайшвидше зв'язатися з Гаваною. Вони скажуть.
— Франку, а як Альберто вдалося передати записку?
— Потім розповім, а зараз поспіши, ще багато роботи.
До сьомої вечора Густаво закінчив докладний звіт і передав його прямо в Департамент державної безпеки по прямій лінії зв'язку, як вказав йому капітан Антоніо Велосо.
Через кілька хвилин Гавана відповіла: чекати вказівок, їх він отримає не пізніше восьмої ранку наступного дня. Густаво знав, що це — мінімальний термін, який дозволив би йому підготуватися до зустрічі Альберто з агентами ЦРУ. Якщо він не вкладеться в цей час, то Альберто прийме рішення, яке поставить під загрозу його сім'ю. Густаво знав Альберто вже багато років і був переконаний у цьому.
Густаво скинув окуляри. Від втоми боліли очі. Ковтнув кілька таблеток, щоб не заснути, прийняв душ.
Раміро приніс лимонад і бутерброди. Поки Густаво їв, Раміро без кінця розпитував його про Кубу.
О восьмій вечора з'явився Карлос.
Об одинадцятій вечора Раміро приніс цигарки і термос із кавою.
На годину ночі в попільничці вже було двадцять чотири недопалки, а розмові не видно було кінця.
О пів на третю їх потягло на сон. Раміро влігся на тахті.
— Добре, товариші… А-а-х… Я трохи посплю.
О пів на четверту вже вичерпані були всі теми розмови, очі почервоніли.
— Ти ж не засни!
— Ні, що ти!
О пів на п'яту вже й диму від цигарок не лишилося.
— Поглянь, може, в тій пачці ще щось є.
— Ні, я випалив останню.
— Густаво!
— Що?
— Нічого…
А о шостій ранку три пари очей вп'ялися в радіограми, які тримав Густаво.
— Чудово! — сказав Густаво, склав аркушики, розправив на собі костюм.
— Раміро, розігрій мотор. Виїжджаємо негайно.
Четвер, 21 березня.
Червоний «фіат», в якому їхали Раміро і Густаво, зупинився за два квартали до пункту автосервісу. Переконавшись, що навколо нема нічого підозрілого, Густаво вийшов з машини.
Світало. Холод просочувався крізь одежу.
— Почекай мене десь за квартал, — сказав лейтенант Раміро. Пункт автосервісу — це заправна станція, ремонтна майстерня і простора стоянка для машин.
«Десь тут стоїть «додж» Альберто», — подумав лейтенант, проходячи повз майстерню.
Заглянув у вікно. Там горіло світло і чоловік у комбінезоні вибирав на стелажах запасні частини. Отже, розрахунок на те, що механік нічної зміни лише заправлятиме машини бензином, а в майстерні та на стоянці нікого не буде, не виправдався.
Вже майже розвиднилося. Треба було поспішати. Якщо механік уже тут, то й інших чекати недовго, і тоді нічого тут буде робити.
Густаво пройшов до рогу будинку, до маленької кондитерської, там звернув праворуч. За кондитерською був невеликий пустир, у глибині височіла стіна — огорожа стоянки.
Біля стіни Густаво зупинився, присів, наче зав'язував шнурки на черевиках, і огледівся — нікого. Тоді він підскочив, вхопився за край стіни, підтягся на руках і заглянув на стоянку: вікно майстерні закривав виступ гаража — отже, ніхто не помітить, якщо зіскочити зі стіни.
Пригнувшись, лейтенант пробирався між машинами, шукаючи «додж» Альберто. Кілька машин стояло осторонь. Серед них він зразу побачив ту, що шукав. Але між ним і машиною пролягла смуга світла з вікна метра в півтора завширшки. «Не міг вибрати гіршого місця», — клацнув пальцями Густаво. «Та нема виходу, треба йти».
Лейтенант крався від одного автомобіля до другого, доки не добрався до «корвета» біля самої смуги світла. Обережно вистромив голову: механік стояв спиною до нього. Не довго думаючи, лейтенант перескочив небезпечну смугу і через кілька секунд був біля «доджа» Альберто. Легенько натиснув на ручку — дверцята відчинилися. Густаво підсунув у шухлядку на панелі кілька аркушів паперу. Затис папери кришкою, але так, щоб кінчик аркушика трошечки вистромлювався назовні.
«Досить для Альберто, — подумав. — Якщо він пригадає нашу вчорашню розмову по телефону, то здогадається».
Тим самим шляхом лейтенант вибрався зі стоянки.
«Вони вже тут», — подумав Альберто, побачивши блакитний «форд». Він ішов до майстерні, щоб забрати свою машину. За повідомленням Франка, вона мусить бути вже налагоджена.
«Якщо Франк говорив про машину по телефону, значить, він хотів сповістити не лише про те, що вступає
