КРАХ - Альберто Моліна Родрігес

Їхня увага на цей час була прикута до зовсім іншої хвороби. Іншої, більш важкої та небезпечної.

«Фіат» мчав містом на шаленій швидкості. Карлос, він же доктор Местре, сидів за кермом. Раміро сидів поруч. Він обернувся до Густаво, який розташувався на задньому сидінні, запитав:

— Під час польоту не виникало якихось ускладнень?

— Ні, все пройшло добре, — відповів Густаво. — Ну, славетні лікарі, введіть мене в курс справ.

Раміро переклав портфель на заднє сидіння:

— Тут знайдеш усе що потрібно. Гадаю, ти сам розберешся, що й до чого.

— Як зв'язуватися з вами?

— У портфелі номер телефону. Там-таки план міста, ми поділили його на зони. Досить тобі назвати номер зони, і менш як за десять хвилин ми будемо біля тебе.

— Чудово, — відповів Густаво. — Ви все продумали. — І додав, жартуючи: — Не так-то вже й погано, як для аматорів.

— З чогось же треба починати, — відказав, посміхаючись, Раміро.

— Під'їжджаємо до готелю, — попередив Карлос. — Залишилося два квартали…

— О, ще одне, — перебив Раміро. — Ми поселили тебе під ім'ям доктора Феррера, адвоката одного латиноамериканського туристичного агентства. Мета твого приїзду сюди — укладення договору.

— Прибули, — оголосив Карлос. І зупинив машину біля входу.

Машина від'їхала, як тільки розсильний готелю витяг з неї багаж.

«Я виграв дещо на різниці в часові», — подумав Густаво, підходячи до адміністратора. Готель був скромний, зате цілком відповідав вимогам роботи розвідника. Тут ніхто не потурбує.

— Доктор Фєррер, — сказав Густаво, підійшовши до стойки. А про себе додав: «Поки житиму в готелі».

Номер був невеликий, але затишний. Проте Густаво було не до комфорту: не встиг розсильний зачинити за собою двері, як він поринув у вивчення матеріалів, які дав Раміро. Скоро все ліжко було встелене переглянутими паперами.

Густаво сидів на краєчку ліжка і записував телефонну розмову. Тільки-но він подзвонив від імені Альберто Альвареса до майстерні й запитав, чи відремонтовано автомобіль, йому відповіли, що машина буде готова завтра не пізніше дев'ятої ранку. Густаво взяв якийсь аркуш з ліжка, прочитав, подумав трохи і набрав номер. Почувши голос Раміро, попросив його заїхати до готелю.

Була третя година 30 хвилин дня.

Густаво набрав номер телефону Альберто Альвареса. Сигнал прозвучав лише раз, і в трубці почулося:

— Слухаю.

Густаво зразу ж впізнав голос друга, хоч давно вже не чув його. Стримався, щоб не привітати його як звичайно, — не знаєш, де чатує небезпека.

— Це мешкання доктора Альвареса?

— Він біля телефону, — відповів голос, і лейтенант зрозумів, що Альберто його не впізнав. Треба назватися, але дуже обережно.

— Говорить Франк, — сказав він і прислухався, намагаючись вловити хоч найменшу ознаку того, що Альберто впізнав його по голосу.

— Франк?

Не впізнав. Дивно, не схоже на Альберто. «Він чимось стурбований», — подумав лейтенант.

— Так, Франк з майстерні, — сказав він, даючи змогу Альберто зібрати думки. — Я хотів сповістити, що ми вже кінчаємо ремонт вашої машини.

Тут лейтенант пригадав маленький жарт давніх студентських років.

— В-ви нас п-просили с-сповістити, — сказав, удаючи з себе Заїку, їхнього старого університетського товариша.

Маневр удався. Голос Альберто повеселішав:

— О! Чудово. І коли я зможу забрати машину?

«Про всяк випадок краще дати годину додатково», — подумав лейтенант і відповів:

— Завтра після десятої.

— Ні, не годиться. Вона мені потрібна раніше, до пів на десяту, щоб поїхати на роботу. Це можливо?

Чому Альберто так наполягає на своєму? Чи хоче цим щось сказати? «Щоб поїхати на роботу», але… І Густаво згадав, що цього вівторка Альберто мав працювати вдома. Так його інформував Раміро. Що ж означають слова «поїхати на роботу»? Хіба вже…?

— Гаразд, — зважився лейтенант, — але для цього я мушу залишитися сьогодні після роботи. Доведеться вам доплатити.

— Згода, — сказав Альберто. — Машина мені потрібна. — І Густаво вловив щось у тому «машина мені потрібна».

— Що ж, — згодився він. — Запевняю вас, буде готова… Ой, ледве не забув, замок шухлядки на панелі виявився поламаний, ми його замінили.

— Дуже добре, дякую, — по тону Альберто було ясно, що він зрозумів, про що йдеться.

— Ну то до завтра, сеньйоре, — попрощався лейтенант і поклав трубку. Щось прояснилося. Без сумніву, ЦРУ вступило в контакт з Альберто, і той знав, що телефон його прослуховується. Отже, за Альберто стежать вночі і вдень, і треба бути надзвичайно обережним, виходячи на зв'язок з ним. І водночас усе вказувало на те, що діяти треба швидко.

«Франк тут. Тепер уже маю опору. Як би так влаштувати, щоб усе вийшло на добре», — думав Альберто.

— Стара, принеси мені цигарки, — попросив він жінку.

Жінка повернулася.

— Підійди-но сюди на хвилиночку, — покликав Альберто. З кишені сорочки він витяг записничка.

— Слухаю, — жінка підійшла ближче.

— Сідай, хочу тобі щось сказати, — Альберто написав у книжечці: «Не мовчи і водночас читай те, що я писатиму. За нами стежать, у нас встановлено мікрофони».

Жінка злякано і здивовано кивнула.

— Стара, сьогодні зі мною говорили одні люди.

— Люди? Які люди?.. Ти хочеш сказати…

— Так, я хочу сказати, що сьогодні вони говорили зі мною.

— Що їм треба?

— Деякі відомості. За той час, як я працював на нафтоперегінному, —