КРАХ - Альберто Моліна Родрігес
— Намагаюся.
— Капітане!
— Що, Фундоро?
— Прошу пробачення, та я де в чому з вами незгодний.
— Кажи.
— Маю на увазі «обхід». Як вони можуть узяти за відправну точку для висадки час обходу, коли наші прикордонники постійно його змінюють? Виходить, їх агентам на Кубі відомий графік…
— Твоя правда, Фундоро, — згодився Велосо. — Тоді що ж означає «після нічного обходу»?
— Не знаю, — відказав Фундора, — а все-таки мені здається, що це з чимось пов'язане…
— Згадуй, — сказав Велосо і обернувся до лейтенанта Бланко.
— Що ж робитимемо з «бризами»?
— Я ось подумав, може, це стосується якого-небудь пункта на нашому узбережжі, де ночами не буває сильних вітрів, або щось у тому ж дусі.
— А де може бути це місце?
— От не спадає на думку…
— Давай подумаємо, — сказав Велосо. — Згадуй усі населені пункти на узбережжі в провінції Гавана, Матансас, чи в Пінар дель Ріо, тільки не дуже віддалені.
— Карта потрібна, — сказав Бланко. — Зараз згадаю найближчі: Санта Марія, Мегано, Бока Сієга, Гуанабо, Морські Бризи… Ой! — вигукнули одночасно лейтенант і капітан.
— Морські Бризи! — зрадів Бланко. Оце воно і є.
— Якщо охорона в Морських Бризах буде слаба — таке, мабуть, значення. Чи не так, Фундоро?
— Про що ви, капітане? Я сам думаю про «обхід».
— І що надумав?
— Поки що нічого. Знаю — десь чув, та ніяк не згадаю.
— А ми знайшли місце висадки, — Велосо подивився на Бланко. — Зв'яжись якомога швидше з прикордонниками.
Лейтенант Бланко підійшов до стінної шафки в правому кутку кабінету і ввімкнув радіопередавач.
— Капітане! Думаю, я знаю…
— Що? Кажи, кажи ж!
— Знаю, який «обхід». Певний, що йдеться про пісню «Нічний обхід».
— Що? Як?
— Передача радіограми почалася з цієї мелодії.
Велосо пильно дивився на Фундору:
— Ти хочеш сказати, що передачі радіограми передувала пісня «Нічний обхід»?
— Так. І перехопили ми радіограму о 23-й годині 59 хвилин.
Велосо вийшов з-за столу.
— Отже, висадку можуть провести о четвертій годині ранку. А зараз котра година?
Фундора глянув на ручний годинник:
— Четверта година десять хвилин.
Велосо стукнув кулаком об стіл.
— Прикордонники вийшли на зв'язок, капітане!
Велосо круто повернувся, взяв мікрофон.
— Капітан Велосо. Хто говорить? Прийом.
— Лейтенант Веласкєс. Прийом.
— Слухай, Веласкесе, негайно рушай у селище Морські Бризи. Там здійснено висадку десять хвилин тому. Як зрозумів? Прийом.
— Вас зрозумів, Велосо. Точно назви місце. Прийом.
— Точно не знаю. Поспіши. Зустрінемося там. Добре? Прийом.
— Прийом закінчено.
Велосо зняв навушники, подивився на товаришів.
— Ходімо, Бланко! Ти нам здорово допоміг, Фундоро. Може, ще встигнемо.
— Сюди, — вказав капітан Велосо, коли машина в'їхала на вулицю, що вела до селища Морські Бризи.
Лейтенант Бланко пригальмував і звернув ліворуч. Коли вони наблизилися до арки, поставленої при в'їзді до селища, назустріч їм вийшов прикордонник.
Лейтенант Бланко зупинив машину.
— Капітан Велосо? — запитав він.
— Так.
— Мені наказано зустріти вас і провести до місця, де було зроблено висадку.
— Гаразд, — сказав капітан. — Сідайте.
Прикордонник вліз у машину.
— Зараз направо, у кінці вулиці звернути ліворуч.
На березі їх чекав Веласкес, офіцер прикордонних військ. На пляжі, ближче до берега, зо два десятки бійців щось робили. Тонкі промінці ліхтариків покреслили темряву.
Велосо підійшов до Веласкеса.
— Знайомся, це — лейтенант Наполеон Бланко, — сказав Велосо.
— Дуже приємно. Хосе Веласкес.
— З вашого дозволу, капітане, — звернувся Веласкес до Велосо. — Дещо з'ясувалося. Судячи зі слідів, їх було четверо. Спочатку двоє підійшли до води, а метрів за десять від того місця, де вони зупинилися, з'явилися сліди ще двох. Потім усі разом пішли.
— Отже, Куби ніхто з них не покинув, — додав Бланко.
— Авжеж, — підтвердив Велосо.
— Ти провів добру роботу, Веласкесе.
— Я ще не визначив, пішки вони пішли чи їхали машиною. Сліди губляться.
— Є в тебе ліхтарик? — спитав Велосо.
— Є, аякже, — відповів офіцер і витяг з кишені ліхтарик.
— Зачекайте мене тут. Я прогуляюся, — промовив капітан.
— Бланко! Веласкесе! — долинув до них голос капітана. — йдіть-но сюди. Треба викликати трасологів.
У промені ліхтарика на тонкому шарі піску з краю вулиці на протязі кількох метрів чітко видніли протекторні сліди автомобіля.
— Цілком ймовірно, що це сліди їх машини, — висловив своє припущення капітан.
— Чи тут проходила машина?
— Ні, — заявив старий сторож. — Вночі лише краби тут повзають.
— Ви певні, що не чули гуркоту мотора? — наполягав капітан Велосо.
— Ні, ні, товаришу, я цілком певний, хоч вбийте, бо цієї ночі лише одна машина проїхала — машина лікаря. Це точно.
— Лікаря? Якого? — швидко перепитав Велосо.
— Лікаря, який у селищі мешкає, — пояснив сторож. — Його усі знають. Навіть я, хоч роблю отут усього два місяці. Одне слово — лікар.
