КРАХ - Альберто Моліна Родрігес

— Але ж які дурні, — сказала вона, прочитавши написане, — як вони могли подумати, що ти…

— Вони погрожували мені, — перебив Альберто. — Погрожували сином.

— О ні! — вирвалося їй з грудей. Жах скував тіло. — Хлопчик! Мій хворий син! — Чоловік стис її руку.

— Слухай, стара. Подумай добре, — попросив Альберто, а рука його писала: «Звірся на мене». — Ти розумієш моє становище?

— Т-так, так. Розумію. Так, — вона глибоко зітхнула. — А дитина?

— Я не можу допустити навіть думки про зраду революції. Ти ж знаєш, що це для мене важить.

— Проте, Альберто… А дитина? — Вона поставила це запитання, щоб дати час чоловікові написати, а також дізнатися, що ж усе-таки чекає її сина.

— Не обманюй себе, стара, — сказав Альберто і знову подав написане. — Дитину тримають під наглядом цілодобово. У них агентура в лікарні. Якщо ми спробуємо його забрати, це може призвести… до фатального кінця. Розумієш? — Поки він говорив, у записній книжці вона прочитала: «Умовляй мене передати потрібну їм інформацію». — Крім того, і за тобою, і за мною стежать. Телефон прослуховується, і хто знає, як ще вони пильнують за нами.

— Що ж ти думаєш робити?

— Не знаю. Тільки зрадити революції я не можу.

«Саме зараз треба вдати, ніби хочу умовити його», — подумала жінка і сказала:

— Але, Альберто, хіба ти не розумієш? Вони ж заб'ють Альбертіко! Зрештою… винятковий випадок… Вони не можуть кваліфікувати це як…

— Замовкни! Не кажи так. Ти ж добре знаєш, що будь-яке співробітництво з тими людьми саме так буде кваліфіковано, — казав Альберто, стискуючи руку дружини, даючи їй зрозуміти, що усе йде як слід. — Хоча, з другого боку… дитина… Не знаю. Не знаю.

— Альберто! Ти завжди виконував свій обов'язок, куди б тебе не послали. Але це особливий випадок. Твої товариші зрозуміють. Син, Альберто. Подумай, йдеться про Альбертіко.

— Так, так. Знаю. Але… Ой, стара, стара. Може, ти, зрештою, маєш рацію. Може, це справді винятковий випадок.

— Саме так, Альберто. Саме так, — наполягала жінка, ввійшовши в роль. — Ти не можеш нічого зробити, мова йде про життя твого сина. Кожен на твоєму місці вчинив би так само. Якби тобі загрожувала небезпека, я б не стала так говорити. Але Альбертіко, він ні в чому не винен.

— А потім, що потім? — запитав Альберто, передаючи жінці новий запис.

— А потім, коли хлопчик буде врятований, ти зможеш піти в посольство і розповісти про все, що сталося, — відповіла жінка, пробігаючи очима запис: «Щоб допомогти нам, прислали Франка. З сином нічого не трапиться».

Слова ці подіяли на неї заспокійливо. Коли на Кубі знають, у якому становищі опинилися вони з Альбертіко, то зроблять усе, щоб не скоїлося нічого лихого.

— Вони вже знатимуть, як з нами вчинити. Разом ми вистоїмо. Ми втрьох.

Альберто зрозумів двозначність її відповіді.

— Правда твоя, стара. В мене нема іншого виходу. Я… я паленію від сорому, але мушу передати потрібну їм інформацію.

— Не турбуйся, побачиш, усе не так безнадійно, як ти гадаєш, — сказала жінка, і обличчя її навіть ледь освітилося тихою довірливою усмішкою. — Адже революція милосердна.

— Нема в мене іншого виходу, — жалібно повторив Альберто.

Жінка кивнула головою. Альберто встав, взяв пальто, схилився над столом і жестом попросив дружину говорити будь-що, поки він писатиме.

— Ти знову йдеш? — здивувалася вона.

— Так. До бібліотеки. Вони наказали мені, щоб я працював далі, як звичайно, до завтра, коли я повинен передати їм інформацію. Ти ж знаєш, що сьогодні бібліотечний день. — Альберто простягнув жінці запис: «Публічна бібліотека — то визначене місце зв'язку на випадок переслідування. В посольстві мусили довести це до відома Франка».

— Не затримуйся, — попросила жінка так, ніби застерігала: «Будь обережний».

— Не хвилюйся… Я швидко повернусь.

Альберто поцілував жінку, спустився сходами вниз. На вулиці подивився на всі боки — хвоста не було. «Хоч дощу немає», — подумав він.

Мокрий асфальт — як дзеркало. Вогні, кольори, людські турботи — все відбивається в ньому.

— Он там, — вказав Раміро. Він сидів за кермом.

— Чудово. Висади мене, — озвався Густаво. — Цю частину роботи я маю виконати сам. Про всяк випадок постав машину біля входу.

В бібліотеці Густаво заповнив формуляр і зайшов до відділу технічної літератури, як підказав йому Раміро. Там зняв з полички три книжки і сів за столик, звідки міг бачити майже всю залу.

Лейтенант розгорнув книжку, витяг з-під светра аркуші паперу, заздалегідь покладені туди ще в готелі, і на чистій половинці аркуша почав писати нікому, навіть йому самому, незрозумілі закарлючки. Через кілька хвилин до зали зайшов Альберто.

Не встиг торгпред Куби сісти за столик перед стелажем, спиною до лейтенанта, як до зали зайшов чоловік у чорному піджаку.

Побачивши його, Густаво зітхнув глибоко, наче втомився від писанини, і заходився знову робити «виписки».

Альберто витяг жувальну гумку, розгорнув і вкинув до рота.

Густаво здивувався і розсердився: «Досить займатися дурницями. Головне — зв'язатися з ним. Можна ж щось придумати. Хоч це й нелегко — сидить тут отой йолоп у чорному піджаку. Вийти в туалет? Але ж той в чорному напевно не сам. Якого біса сидіти тут і цілий день дряпати папір закарлючками! Не. розумію, як може Альберто з таким задоволенням жувати гумку, як…»

І раптом сяйнула згадка: університет, студентські роки. Вік уже знав, що задумав Альберто. Це було так просто! З яким задоволенням розсміявся б зараз Густаво прямо