Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

Вино, мов кров, зігріває мене зсередини, відчуваю на язиці багатий смак перцю та чорної смородини.

— Дякую, що ти мені сьогодні допомогла, — каже він. — Ніколи б сам такої ідеальної речі не знайшов би.

Я всміхаюся, тому що знаю, як цінуватиме Сара його подарунок.

— Вона буде просто вражена.

— Звісно, я скажу, що сам усе знайшов.

— Твоя таємниця помре разом зі мною, — беру ще вина, відчуваючи, як починає діяти магія алкоголю. — Що там Сара, ти з нею розмовляв?

— Не сьогодні, — хитає головою Джек. — Вона телефонувала вчора. Схоже, у повному захопленні. Майже не міг розібрати, що говорить.

Учора Сара теж телефонувала мені з бару, мабуть, одразу після розмови з Джеком. Кілька днів тому вона поїхала до своїх батьків святкувати вісімнадцятиріччя сестри.

— Вона поставила на телефон якусь нову програму, голос був, ніби вона п’яна мов чіп.

Він сміється. Половину свого пива вже прикінчив.

— Ти бачила її сестру? Коли вони разом, їх розрізнити неможливо. Два чоботи пара.

На кілька секунд відвертаюся до вогню, потім киваю.

— Я знаю. Їхнім мамі з татусем, мабуть, вистачало клопоту всі ці роки.

Джек мовчить, прочищає горло.

— Пробач, Лорі. Я не хотів… ти ж знаєш.

Він не промовляє імені Джині, але я знаю, за що він просить вибачення, та в сотий раз шкодую, що розповіла йому. Саме тому я й не кажу про це нікому. Люди вважають, що вони зобов’язані висловлювати своє співчуття чи базікати якісь банальності, коли немає нічого, чим можна було б зарадити. Я не критикую. Просто такий ось сраний життєвий факт.

— До мами на Різдво збираєшся?

Я переводжу розмову на більш безпечну тему, він явно відчуває полегшення.

— Не раніше, ніж закінчу свою останню зміну на Святвечір, — знизує плечима. — Розкрутити, згорнути. Ти ж знаєш, як воно.

Нарешті, після пари келихів червоного, я відчуваю, що розслабилася. Уже й забула, як воно добре — просто сидіти й розмовляти з Джеком.

— Ти на радіо назавжди збираєшся залишитися?

— Саме так. Я дуже люблю це, — його очі заблищали від зацікавлення. — До того ж, усім байдуже, чи ти добре причесаний, чи на тобі досі вчорашня футболка.

Я сміюся, але, попри всі спроби Джека мати вигляд laissez-faire[10], я знаю: він страшенно амбітний. Коли хлопець не поруч із Сарою, то або на тусовках, або працює, здебільшого як продюсер, хоча час від часу йому ще доводиться побути звичайним нічним діджеєм, згризаючи зуби радіоведучого. Не маю жодного сумніву: я зможу чути його голос в ефірі ще багато років, що б я не робила: чи то під ранкові пластівці, чи то перед сном. Мене чогось дуже заспокоює ця думка. А я от ніяк не просунулася зі своєю роботою в журналах. Останні кілька місяців мені було геть не до того.

Ми беремо ще напої, я починаю відчувати тепло на щоках — і від вогню, і від вина.

— Добре тут. — Я спираюся підборіддям на руку, дивлюся на нього. — Вино, вогонь. Саме те, що мені було потрібно. Дякую, що сюди привів.

Він киває.

— Як ти, Лу? Насправді, я маю на увазі. Я знаю: тобі за останні місяці добряче дісталося.

«Будь ласка, не будь таким чуйним. Ти ж мене розколупаєш». Не допомогло навіть те, що він назвав мене Лу. Тільки Сара так мене зве. І вона не знає, але єдиною іншою людиною на світі, яка мене називала Лу, була Джині. У неї, малої, не виходило сказати «Лорі» — «Лу» було простіше, то так і залишилося.

— Я в порядку, — знизую плечима, хоча все зовсім не так. — Здебільшого. Час від часу. — Дивлюсь у вогонь, відчуваю клубок у горлі. — Знаєш, таке відчуття, ніби хтось висмикнув килимок з-під ніг моєї родини. Мій тато — її наріжний камінь. Завжди ним був.

— Йому краще?

Я стискаю губи, бо річ у тім, що ми досі не впевнені в цьому.

— Трохи, — відповідаю. — Інфаркт він подолав практично повністю, але, здається, що це лише початок. У нього пхають стільки пігулок, що він хіба тільки не гримить. А бідна моя мама опікується зараз геть усім, правда. Візити до лікарів, дієтологів, консультантів — я вже не кажу про всі ці клопоти з рахунками та доглядом дому. Здається, цьому немає кінця. — Відпиваю добрячий ковток вина.

Ви знаєте, як деякі події стають перехідними сходинками від однієї частини твого життя до наступної? Я не говорю зараз про ті кроки, які ти планував робити, наприклад, поїхати з дому, почати нову роботу, одружитися з коханою людиною одного літнього дня. Я маю на увазі несподівані сходинки: телефонні дзвінки опівночі, нещасні випадки, невиправданий ризик. Так сталося, що двадцять третій день народження став такою несподіваною для мене сходинкою, яка веде геть від тих міцних основ, побудованих моїми непохитними батьками, до сипучих пісків, де вони вразливі — надто людські істоти, які потребують мене так само, як я потребую їх. Мій світовий порядок зруйновано. Я болісно реагую на кожен телефонний дзвінок, усередині постійно хлюпає вигрібна яма страху. Якби я вклала все це в одне речення, то сказала б, що відчуваю, ніби на мене полюють. Я опинилася під прицілом, чекаю на кулю, на постріл, який може чи не може пролунати, постійно біжу, оглядаючись через плече, готова до удару. Більшість ночей я бачу уві сні свою сестру: Джині сидить на батькових плечах і підбадьорює мене вигуками на моєму першому змаганні в школі, Джині міцно тримається за його руку, переходячи дорогу, а я залишаюся позаду, на іншому боці, Джині спить на татовому плечі в садку коло пабу, куди ми часто ходили в дитинстві влітку, її ніжне обличчя напівприкрите світлим волоссям.

— Я просто хочу, щоб знову повернувся мій великий сильний тато, щоб усе стало нормально, розумієш? — ненавиджу себе за ці нотки сліз у горлі, а Джек їх теж, напевно, чує.

— Ох, Лорі, — каже він, тихо, заспокоюючи мене, потім пересідає ближче й обіймає. — Бідолашна, ти така знесилена останнім часом.

У мене немає енергії навіть дратуватися на цей коментар. Та його й не заперечиш. Я до смерті втомилася. Навіть не помічала, яка виснажена від того, що мушу завжди триматися й триматися, бо