Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

— Нікого. Сестра в інтернаті. Батько сидить. А мати не повірить, подумає, що я вкрав.

Дядько підняв пластикову кришку, відламав гілочку і вишкрябав на шоколадній глазурі «Колі від Саші». Хлопець захоплено дивився на його рухи.

— Дядьку Сашо, а звідки ви знаєте, що в мене вчора був день народження?

— Я все знаю, Колю. Вітаю і бажаю успіхів у навчанні і праці.

— Дякую. А що мені завтра робити?

— Знаєш стару жінку, що в парку збирає каштани?

— Бабу Лізу? Хто її не знає.

— У неї вдома ремонт. Відряджаєшся туди. Будеш їй у всьому помагати. Скажеш, що ти волонтер.

— Який я Волонтир? Я — Дзьобак.

— Та йди вже, хлопче, йди. Бачиш, охорона хвилюється. Як Дунай.

Коля слухняно повернувся і пішов, обережно тримаючи перед собою, як на таці, «Хвилі Дунаю».

Пісок на зубах

— Салют, Маркізе.

— О, як гарно це звучить! Ну, хто, крім Лиса, ще пам'ятає це поганяло? Як радісно мені чути твій оксамитовий баритон.

— Не прибріхуйся. Можеш спокійно проводити уїк-енди в тому маленькому замку в Люксембурзі. Я дам розпорядження. До речі, весь час забуваю, де ти застряв — у Софії чи в Братиславі? Завжди плутаю ці міста…

— Лисе, я громадянин світу. Належу до тих людей, які живуть у світі, а не в містах.

— А чим ти ще займаєшся крім того, що живеш?

— Упізнаю твій стиль розмови. Лисе, ти не повіриш — я лікую людей.

— Що? Взявся за старе?

— Тіпун тобі на язик. Я продаю технології.

— Щось подібне каже мій знайомий художник з Феодосії: «Я продаю повітря».

— Та ні, це дуже серйозні речі — нове медичне устаткування. Вже нині можна вилікувати майже все. А завтра ми лікуватимемо абсолютно все.

— Навіть нежить? Здається, я підхопив його на ранковій прогулянці біля річки…

— Ну, з цим складніше. Нежить треба пережити, як кохання. А в тебе, Лисе, крім цього, ще якість проблеми?

— У мене, Марку, проблем не буває. Це я можу бути проблемою для когось.

— Пам'ятаю твій почерк, Лисе.

— Еге, він зовсім не докторський. Але зараз потрібен гарний доктор. Може, й не один. У Братиславі є інститут крові. Занотуй, будь ласка, прізвище хворої. Треба показати її кращим фахівцям. І дати все краще. Ну, твої передові технології. Розумієш?

— Що ж тут незрозумілого? Це моя сфера.

— Тоді ще одне запитання: чим ти живеш, Маркізе?

— Я розумію, що ти питаєш, Лисе… Мабуть, я живу донькою. Вона вивчає філософію в Сорбонні. Але ми щодня розмовляємо по телефону. Ще чим я живу?.. Вечорами люблю слухати старий джаз під келих вина. Або дивитися старі радянські фільми. Тебе це смішить?

— Ні.

— …Ну, й робота мене гріє. Все-таки, мабуть, не найгірше — лікувати людей, гамувати біль, відсувати смерть…

— Це — найкраще, Марку.

— …Але, знаєш, Лисе, пісок все одно скрипить на зубах.

— Який пісок?

— Той пісок… Одеський. Буває, спиш, а він тисне тобі на груди. Прокинешся — а рот неначе повний піску. І ніс, і очі, й вуха… Як тоді… Це як хвороба якась…

— Маркізе, вилікуйся. Новітні технології тепер лікують майже все. Десь я чув… Ну, бувай, брате. Зустрінемося на Різдво в Люксембурзі.

…Пісок був скрізь — на стінах, на стелі, на долівці. Пісок був їх домом. Їх постіллю і столом. Був їх водою — нерідко шмарували себе ним, коли довго не виходили з печери кар'єра. Піском присипали рани.

Плин часу під землею вони відчували, як кажани. І, як кроти, орієнтувалися в гнітючому підземеллі. Коли над пластами вапняку й піску сходило сонце, вони прокидалися. Згортали пісок із грудей і пліч, стріпували його з волосся, з вій, з вух, спльовували жовту в'язку жижу. Ополіскували роти солоною морською водою, але пісок до решти не вимивався і далі весь день скрипів на зубах. А в кутиках очей і губ залишалися сірі кірочки, які вимивало тільки море…

Густою вервечкою вони плуганилися до виходу, м'яко шурхаючи босими п'ятами. Першим виряджали Лисеня, бо в нього була гостра чуйка. Він на відстані відчував ментівські засідки чи закрадки чужих, не берегових, зграй. Він був відчайдушним пролазою і в руки нікому не давався. А якщо й був спійманий і дико битий, то затято мовчав і жодного разу не привів ворогів до підземного стану «бакланів».

І від рибалок Косоокого Паші він раз і назавжди втік. Хоч там і жилося ситніше й безпечніше. Зате цілими днями мусив випускати риб'ячі тельбухи і там же, в смердючих бочках, гнити сам. Косоокий Паша підібрав його в морі, коли той борсався в дірявому ящику, втікаючи від своєї прохацької долі на бульварі. Через це він і зараз оминав бульвар. А тоді, коли його витягували на баркас, шмаркач штрикав у повітря ножиком — відбивався. І Косоокий Паша, заламуючи йому руки, сміявся: «Чортове морське вовченя! З таких вовки виростають…»

Вовком морським не став. А кличка Лисеня прилипла до нього після того, як Тухлий здибав його в піщаній норі. Стояла сльотава осінь — і малий утікач рахував дрижаки в собачій ямі, загорнувшись у діряве руде кашне. «Агов, Лисеня, ти наче здихаєш?» — озвався до нього Тухлий. Хлопченя, дрібно вистукуючи зубами, позирало гострими запаленими очима. Тухлий витяг із кишені пахучий марокканський апельсин і простягнув малому сіромасі. Той не ворухнувся. «Бери, коли дають. Біжи, коли доганяють. Бийся, коли нападають», — чвиркнув крізь зуби разом із слиною свій філософський кодекс Тухлий. Замість лівого ока в нього мокріла гнила яма. І це найбільше в ньому страшило дітлашню. Око він утратив у набігу на порт.

«Не бійся, Лисеня, дядя маленьких не зобижає, — сказав він тоді, криво посміхаючись. — Ходімо з нами, відігріємо, нагодуємо. Один загнешся тут». Тухлому потрібні були нові люди, бо після останньої облави виводок «бакланів» добряче переполовинили.

Промишляли вони на узбережжі — рибний базар, причали, пляж. Прихоплювали, де що погано лежало, чистили відпочиваючих, п'яних рибарів, зазіхали на дрібні морські вантажі, коли туди не потикалися «докери». «Докерів» вони уникали, зате ті підстерігали їх біля порту з металевими прутами й сікли на капусту. Порт був занадто ласим шматком, щоб ним ділитися з кимось. Порт гріли законники.

Мирно співіснували «баклани» лише з «дачниками» — бездомними п'яницями та іншою крихкотілою шантрапою, що тулилася по пустирищах і закинутих дачах, годувалася з садів та городів передмістя. Зате смертно ворогували «баклани» з «пасажирами».

«Пасажири» порядкували на вокзалі і в потягах, вважаючи себе вуличними аристократами — прилизані,