Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

Чорт. Знову пропущений дзвінок від мами. Почуваюся найгіршою у світі дочкою. Відкриваю повідомлення, яке вона щойно кинула в чат, даю собі слово зателефонувати їй одразу вранці.

«Лорі, дитино, вибач, що пишу це, вибач, що воно так на твій день народження, але ти маєш знати якнайшвидше. Тато в лікарні, сонечко, інфаркт. Зателефонуй, щойно зможеш. Люблю тебе. Мама. Цілую».

І ось так один із найкращих днів у моєму житті перетворився в один з найгірших.

12 грудня

Лорі

Почуваюся так, ніби в мої уґґі залили свинець. На роботі постійно була клята божевільня, різдвяні корпоративи тривали один за одним кілька тижнів поспіль, ноги болять, ніби марафон бігла. Я до біса й остаточно знесилена. Тато одужує повільніше, ніж сподівалися лікарі. Таке враження, що в нього одна хвороба чіпляється за наступну. Мій міцний татко, з яким ніколи нічого не траплялося, тепер кволий і блідий, мама, здається, скоро буде така сама, бо до смерті переживає за нього. Вони завжди були такою гарною парою. Тато старший за маму на десять років, але дотепер це ніколи не було помітно. Зараз уже так не скажеш. Минулоріч батькові виповнилося шістдесят, але вигляд має років на десять старший. При зустрічі мені щоразу хочеться зв’язати його, кинути в літак, відвезти до теплих країв і годувати вдосталь. Звісно, мама робить усе, що може. Але їхнє життя перетворилося на одну довгу низку консультацій зі спеціалістами, дієт, обмежень, і це дуже відчутно на них відбивається. Я їжджу додому так часто, як тільки можу. Але головний тягар лежить, звісно, на мамі.

Куди не глянь, упадає у вічі різдвяна мішура. Останні кілька годин я ганяю магазинами і зараз уже на межі. Мені хочеться кóпнути оленя Рудольфа, відгамселити Мерайю Кері та придушити першого, хто почепить мені чергове пасмо срібного дощика. Останні 20 хвилин я стою в нескінченній черзі в HMV[9], яка до того ж майже не рухається. У руках стискаю набір дисків, якого мій брат, напевно, навіть ніколи не відкриє. Ще трохи — і засну просто стоячи. Це ж музичний магазин, невже вони не могли запустити щось свіжіше за Нодді — дурка-Голдера, який верещить «Це Різдво!», аж горлянку рве. Що це, курва, за ім’я таке Нодді? Ловлю себе на думці, що він, мабуть, народився клаповухим, а його мати, певно, була під дією звеселяючого газу, тож нічого кращого вигадати не змогла.

— Лорі!

Обертаюся на голос, який вигукує моє ім’я, і бачу Джека. Він махає рукою поверх голів людей у черзі, що змією скрутилася навколо мене. Я усміхаюся, щаслива бачити його дружнє обличчя, а потім закочую очі, демонструючи, як мені прикро, що застрягла отут, у цьому натовпі. Кидаю погляд на коробку з дисками та усвідомлюю, що братові більше сподобається пляшка «Джека Деніелса», тож повертаюся, видираюся з цієї черги, дратуючи всіх і кожного, оскільки йду проти течії. Джек чекає на мене біля виставки компакт-дисків, закутаний у своє тепле зимове пальто й шарф. Я зітхаю, бо одразу прокидається спогад про те, який він був тоді на автобусній зупинці. Два роки минуло, і я, здебільшого, уже не думаю про нього день у день. Я ретельно витіснила всі свої грішні думки про нього, замінивши їх безпечнішими, і мої зусилля винагороджено. Кажуть, людський мозок віддає перевагу реагуванню на шаблони, що повторюються, і я в цьому переконалася. Джек тепер посів у моєму житті належне місце друга та хлопця найкращої подруги, а у відповідь я дозволяю собі насолоджуватися його товариством і любити його. Він дійсно дуже мені подобається. Він веселий. Неймовірно дбає про Сару. І просто врятував мені життя тоді, на дні народження, опанувавши ситуацію, коли мене розірвало на шмаття від горя посеред Барнз Коммона. Ми не встигли й оком моргнути, як уже сиділи в таксі, квитки на потяг додому виявилися замовленими ще до того, як ми дісталися Делансі-стрит. Іноді тобі просто потрібна людина, яка каже, що робити. І того дня Джек виконав цю роль бездоганно.

— Ти, схоже, у такому ж захопленні від різдвяного шопінгу, як і я, — він повертає на полицю диск, на який дивився без ентузіазму, та разом зі мною залишає магазин.

— Хоча, ти, напевно, більш успішна в цій справі, — показує очима на мої пакети. — Допомогти?

Я, не сперечаючись, віддаю йому важкі сумки. Руки в мене в червоних рубцях від ручок торби, пальці потроху відпускає. Ми виходимо на Оксфорд-стрит, під ногами сіра каша — рештки снігопаду, який був кілька днів тому. Це місиво ще залишається, бо арктичні вітри дмуть на нас із півночі. Джек витягує з кишені вовняну шапку й надіває її на голову, демонстративно тремтить.

— Тобі ще багато шукати? — запитую.

Він знизує плечима.

— Для Сари здебільшого. Може, у тебе є якась хороша ідея? — він дивиться на мене збоку, ми пробираємося крізь галасливий натовп. — Будь ласка, скажи, якщо є.

Я напружую мозок. Їй доволі просто купувати подарунки, але від Джека має бути щось дійсно особисте.

— Може, браслет чи кулон?

Ми минаємо ювелірну крамницю на Хай-стрит, зупиняємось подивитися, але нічого у вітрині не здається Сариним подарунком.

Я морщу ніс і зітхаю, коли заходимо до крамниці.

— Воно все якесь трохи… Не знаю. Не дуже індивідуальне.

Джек киває. Потім зосереджено дивиться на годинник.

— Ти поспішаєш?

— Не те щоб, — мене не приваблює перспектива плентатися зараз додому.

— Добре, — він усміхається, бере мене під руку, — ходімо зі мною. Я знаю, куди йти.

Джек

З Лорі вибирати покупки набагато легше, ніж самому. Ми з нею щойно завернули за ріг Оксфорд-стрит до Честерського центру антикваріату — туманно пригадую, що він десь там був, сподіваюся, іще стоїть.

— Овва, — видихає Лорі.

Її блакитно-бузкові очі широко розкриваються, коли ми заходимо у високий будинок із теракотової цегли.

Я був тут багато років тому, ще дитиною, допомагаючи батькові знайти щось цікаве на мамин день народження. Живий яскравий спогад. Гадаю, це був особливий день народження, такий, який відзначають. Ми знайшли для