Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Помадку готуємо так: вказані продукти нагріваємо, доки не розчиниться цукор, весь час помішуючи, охолоджуємо і виливаємо на корж.
Крем. Змішуємо цукор, борошно та крохмаль, розводимо суміш молоком. Після цього ставимо на малий вогонь і варимо до загустіння, при цьому інтенсивно помішуючи. Охолоджений крем поступово по ложці додаємо до розтертого в макітрі масла і добре розтираємо. Наприкінці даємо сік з однієї цитрини.
Ніколи нічого складнішого він не читав. Збентежений тим, що нічого не запам'ятав, хотів перечитати ще раз. Однак передумав і швидко написав відповідь: «Так».
Букет прибув раніше, ніж він сподівався. І який букет! Цілий сніп строкатого зілля, ягідних китиць, ще й гілка сріблястої ялини була засилена всередину, і оксамитові кийки комишів. Залишалося викинути перев'язь із старих колготів, обрізати кострубаті кореневища стебел і запакувати пахучий оберемок у багажник авто. Після цього порожнього місця там не залишилося.
Розпашілий Коля аж цвірінчав від збудження:
— На трасі біля Червоної Гори мене крутий зупинив: продай віник. Не можу, кажу, я на роботі. Він не відстає, за моєю теліжкою на мерсі їде. Продай, дурню, я тобі двадцять п'ять гривнюків дам. Але я не продав…
— То дурень і є. Треба було продати і повернутися за другим букетом.
Малий дивився сполошено, недовірливо, а далі зблиснув зубами:
— А я так і зробив, дядьку Сашо. Тільки цей букет ще кращий, ніж той, який я йому продав.
— Що зізнався — похвально. Погано, що продешевив. Зараз маєш обідню перерву. А потім поїдеш у Кленове. До речі, де ти обідаєш?
— Коли де. Я горіхів дорогою назбирав. Хочете?
— Хочу.
Він стис у кулаці два горіхи і ті розкришилися на дрібні крихти. «Цікаво, чому досі мені траплялися лише тверді горіхи?» — подумав він.
«Вольво» зашурхотіло по щебеню і зупинилося. Через скло він помітив у напіввідчиненій хвіртці сиротинця темне лице.
«Край сторожів, — подумки промовив. — Цікаво, чи тут ще роблять щось крім того, що сторожать». У вересневий полудень сумовито вплітався віддалений звук курантів з ратуші. «Край сторожів і дзвонарів…»
Коли був за три кроки до воріт, хвіртка стала повільно зачинятися. Але він устиг устромити між двері ногу. Клин вилицюватої пики ще більше скривився.
— Мертвий час, — понуро сказав сторож. Він явно не мав бажання говорити.
— У мене справа до Яніни Сергіївни.
— Її немає. Вона вже тут не працює.
— Відколи?
— Від сьогодні.
— А де її можна знайти?
— Не знаю. Дайте мені закрити двері. У нас мертвий час. — Сторож силоміць тягнув на себе металеву раму.
— І все-таки, де її можна знайти? — перепитав настирливий відвідувач, і його металевий голос сперечався зі скрипом заліза.
— Я не довідкове бюро, — буркнув сторож і одразу ж застогнав.
Чужі пальці стискали його обручку — коли той устиг її вхопити! Давня обручка, що ніколи не знімалася і з роками в'їлася в тіло, зараз гнулася в пальцях-лещатах цього зайди. Затерпла плоть, хруснула кістка. А той повільно тягнув до себе сплющене кільце, здираючи шкіру і живе тіло.
— 5-77-52… Її телефон, — промукав сторож, благально заглядаючи в очі прийшлого бузувіра. В їх студеній сірій слюді танцювали криваві чоловічки.
Сторож тряс звільненим пальцем, жалісно поглядаючи на спотворену обручку.
— Ну от, золото нікому не приносить радості, — гидливо сказав гість і рушив до свого автомобіля.
За парканом весело лящали діти. Вони нічого не знали про мертвий час.
— Алло. Яніно Сергіївно, вас турбує все той же зануда.
— Інформацію збирати ви вмієте. Уже й телефон маєте… — голос її звучав притишено, втомлено.
— Мені його люб'язно дав ваш сторож. Душа-чоловік. Мені незручно бути вашим боржником. Здається, я обіцяв тістечко і якусь лекцію.
— Вважаєте, що я заслужила їх?
— Ви заслуговуєте більшого. Але почнімо хоча б із цього…
— Мабуть, мені і справді варто розвіятися. Тим більше, що й часу в мене зараз удосталь. Душа-сторож, гадаю, розповів вам і про це. Якщо зручно, то я буду рівно за годину в кав'ярні «Едушо». Це в пасажі, по-старому його називають Латоричним Двором.
«Дівчинко, я, старий лис, знайду й без назви», — кортіло йому сказати, але натомість він обережно натиснув червону клавішку.
На майдані мало не з-під ніг виринув Коля, жуючи щось із пакетика.
— Тебе Щуром назвали через те, що ти їси різну гидоту?
— Це чіпси.
— Гидота і є. Ти ж маєш гроші, дай матері, нехай щось приготує.
— Ага, дам. Вона проп’є.
— Тоді піди до шкільної їдальні.
— Ремонтують. Ви думаєте, чому я у вас на роботі? Дах на школі протікає. Цілий вересень уроків не буде, — радісно пояснив і побіг показувати «Едушо».
Цукрарня дихнула лоскітним ароматом смаколиків, жебоніла приглушеними голосами. Вільних столиків не було, та йому махнули з дальнього кінця під темними дерев'яними колодами. Дівчина в джинсах і м'яких коротких чобітках, як у середньовічного менестреля. Спочатку він подумав, що це підкликають не його, але кликали таки його, і це була вона. Просто в іншому образі. Платиновий водограй волосся спадав на такого ж відтінку блузку, і цей обклад гарно окреслював матову засмагу шиїта обличчя. Та ще й зрадливий рум'янець підсвітив бронзу лиця. Йому здалося, що він теж ніяковіє.
— Бачу, сьогодні в Мукачеві солодкий день, — сказав, окидаючи поглядом духмяну залу.
— Тут кожен день солодкий, — сяйнула вона своєю фірмовою посмішкою. — Чи ви не чули, що в кризу солодкого їдять більше?
— Щоб життя не здавалося гірким?
— І це також. А крім того, втрачається вартісність грошей, і людям легше дозволяти собі маленькі задоволення. Під час кризи, до речі, частіше відвідують театри, концерти, виставки, більше купують книжок.
— Про книги я чув. А ви добре орієнтуєтесь у процесах. Класичний консультант.
— Я вже не консультант. Та, зрештою, ніколи й не була ним. Але не будемо про це. Як ваш незнаний?
— Хто?
— Так називають дітей з невідомим батьківством. Дітей нічиїх і нізвідки, — вона нахилилася до нього і продовжувала пошепки: — Знаєте, скільки дітей знаходять під парканами, на пустирищах і
