Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
— Незнані, — сказав він задумливо. — Цікаве слово.
— Ну, слова — це ваш матеріал…
— Незнані, — ще раз повторив він. — Ніхто їх не хоче знати.
— Помиляєтесь. Ними навіть дуже цікавляться. І ви в тому числі…
Вона це сказала з легким докором. Підійшла офіціантка.
— Яке ви любите тістечко? — запитала його дівчина.
— «Хвилі Дунаю», — інших назв він просто не знав.
«Хвиль» тут не виявилося, і він згодився нате, що любила вона — «Тірамісо». Такі слова можуть запам'ятати тільки жінки.
— Я скористався вашою порадою і майже все дізнався про того хлопчика.
Дівчина знову наблизила своє обличчя і чітко, розміреними складами промовила:
— Ніколи ніхто не дізнається всього про цих дітей… Та й не треба, — тріпнула волоссям. На нього війнуло запахом живиці. Так пахне бурштинова соснова смола, розм'якла на сонці.
— Принесли тістечка. До них смакував чай із ромом.
— Ром — молоко піратів, — зауважив він, щоб зіскочити з теми. — Колись я плавав юнгою на маленькій шхуні і старі матроси вчили мене пити чай з ромом. Знаєте, як це буває? У прокуреній портовій таверні збирається матросня, щоб після місячної хитавиці спокійно посидіти собі до ранку. Замовляють чай із ромом. Відпивають з кухля ковток і доливають рому. Відпивають і знову доливають. І так до ранку.
Вона всміхнулася, і він пошкодував, що немає фотоапарата, щоб зупинити цю посмішку. Йому ще й ще хотілося смішити її.
— А зараз, як обіцяли, розповідайте мені про свою творчість, — попросила вона і склала, як учениця, на столі руки.
— Так, обіцяв, — непідроблено зітхнув він і неохоче почав: — Що ви знаєте про слово?
— Про яке слово? — стрепенулася.
— Про написане слово.
— Ну, я люблю читати. Читаю, відколи себе пам'ятаю.
— Читати й писати — це різні речі. Можна сказати — протилежні речі. Бо письменник хоче написати одне, а виходить інше…
— Ви не схожі на письменника, — несподівано встромила дівчина.
— Чому? — без здивування запитав він.
— Я знаю трохи одного письменника. Він зовсім інакший. Він так дивиться, що ти, навіть не читаючи книг, віриш йому. Він говорить смішні речі, а в очах жура за весь світ.
— А я безжурний…
— Ні, не це. У ваших очах теж зачаєний смуток, але ще більше в них упевненості. Суворої впевненості. Як у гладіатора. Ви бачите лише те, що хочете бачити, відсікаючи непотрібне, зайве… Ви знаєте, що з вами було, що є і що з вами буде. А якщо не хоче бути, то ви зробите так, щоб було. Ви схиляєте людей своїм поглядом, тембром голосу. Кажете про слова… Слова не мають значення для таких людей, як ви… Я спостерігала за вами тоді, коли вас культурно відшив наш директор, і боялася, що від вашого погляду спалахнуть фіранки, а телефонна слухавка в руках розкришиться на пісок…
— І ви злякалися за свого директора?
— Ні, за вас. Я здогадалася, що це вам дуже потрібно і ви можете встряти в халепу.
— Так, письменники різні бувають, — промимрив він.
— А директора мені не шкода. За нього є кому подбати. Вона знову взялася за тістечко, збираючи довгими тонкими пальцями шоколадні крихти і підносячи їх до рота. На золотавому пушку над губою зачепилася крихітка, і йому кортіло обережно зняти її і піднести до своїх губ. Здавалося, навіть відчуває на язиці смак тієї окрушини. «Синичко, дай мені крихітку з твого дзьобика», — попросив подумки, а вголос промовив:
— Яніно Сергіївно, мені дуже прикро, що так сталося. Це через мене у вас неприємності на роботі?
— Навпаки. Неприємності скінчилися. Я давно поривалася піти звідти. А зараз тим більше мене там нічого не тримає. Буду забирати маму з лікарні. За нею потрібен догляд. Її лікували в Братиславі, в інституті крові. Далі, кажуть, немає сенсу там лежати. Або операцію робити, або лікуватися вдома. А з ними я розрахувалася сповна. Тепер буду уроками заробляти. Бо ж я ніякий не консультант, я — перекладач, вчитель іноземних мов. Англійської, французької і трохи іспанської…
— А мені з русинською не допоможете?
— Радо.
— Тоді я круглий ваш боржник. Але чим я можу вам допомогти?
— Можете. Допоможіть мені зібрати яблука на дачі.
— З дитинства люблю цю роботу. Особливо в чужих садах.
І знову вона сміялася. І знову йому хотілося зупинити, затримати цю мить, що наповнювала темний куток цукрарні світлим затишком.
Потім вони їхали підвечірнім містом, яке скоро порожніло. Надмірно запруджене воно лише вдень, а ввечері на вулицях залишаються тільки таксисти, запізнілі п'янички і безпритульні собаки, що діловито ревізують урни зі сміттям. Коли під'їхали до старої п'ятиповерхівки над Латорицею, дівчина протяжно мовила:
— Ось я й дома.
Вона відчинила дверцята авто, але виходити не поспішала, наче згадувала дещо, про що забула сказати.
— У вашій машині пахне, як у лісі.
Він вийшов, відкрив багажник і обома руками витягнув букет. Коли простягав їй, букет затулив дівчину майже цілком. Вона зойкнула, наче глибоко вдихнула повітря. Серед квітів домінували крупні яскраво-жовті.
— Це топінамбур, — сказала дівчина, — по-нашому гарпічовка. Солодка картопля. Польові ласощі мого дитинства. Ви колись куштували?
— Ні. У вас знайдеться така велика ваза?
— У мене знайдеться глиняна діжечка, в якій кваситься на зиму капуста.
— Букет також можна засушити на зиму. Я бачив такий у старенької лікарки, яка розповіла мені про незнаного хлопчика.
Не відриваючи рук від букета, дівчина на прощання поворушила йому пальцями і пішла.
«Вона не поспішає — це добрий знак», — відмітив подумки.
Вологе повітря, настояне на хризантемах, приємно холодило його обличчя. І він теж нікуди не поспішав. Ніби теж був дома.
«Напевно, це від рому…»
«Чи не забагато на сьогодні солодкого?» — подумав він, коли з першими намерками прижеліпав Коля з тортом. Поклав на столик у дворі і, як дорослий, витер шапкою чоло. Торт було запаковано в прозору пластикову коробку. Шоколадні гори принадно тьмаріли під ліхтарем.
— Чому такий горбатий? — запитав він у малого. Просто, аби щось запитати.
Хлопець стояв із шапкою в руці і натужно вдивлявся в торт:
— Це не я. Чесне слово, я не відкривав коробку… Може, в дорозі згорбився. Знаєте, як автобус трясе…
— «Хвилі Дунаю». Може, це хвилі? Може, так і повинно бути? — вголос розмірковував чоловік.
Малий напружено мовчав.
— Ну, бувай, Колю, до завтра.
— Бувайте, дядьку Сашо. А з тортом що робити?
— Як що? З'їсти. Дрібними шматочками.
