Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Номер, що засвітився на екрані телефону, не був знайомий йому.
— Пан Лисовський?
— Припустимо.
— Вам зручно вислухати важливе повідомлення?
— Цілком.
— Привіт від дяді Жори.
— І йому мої вітання.
— Пане Лисовський, за вами стежать.
— Спасибі, я знаю.
— Не просто стежать. Щодня вони зливають інформацію про вас «за паркан».
— Це вже цікавіше.
— Дядя Жора просив передати, що це той випадок, коли він не може прикрити вас.
— Передайте дяді Жорі, що я дуже вдячний йому за клопіт.
Розмова урвалася. Ці люди ніколи не вітаються і не прощаються.
Письменник сидів на звичному місці і щось знічев'я записував на паперовій серветці.
— Вітаю майстра слова.
— Вітаю майстра діла, — відповів письменник, ховаючи серветку до кишені.
— Над чим працюєте?
— Над собою.
— Даруйте за безглузде запитання.
— Пусте. Я звик, що більшість запитань задають для годиться. А котрі серйозні, то на них немає відповіді.
— Як вам пишеться?
— Погано. Коли вже знаєш, як не треба писати, то писати дуже важко. І коли пишеш мало, писати треба гарно. А це теж важко. Та ще й коли купують твої книжки. Всі підряд. Їх стали купувати, як навіжені. Я знав, що рано чи пізно це станеться, але щоб із таким розмахом…
— Людей важко зрозуміти.
— Та ще й наших.
— Я помітив, закарпатці — особливі.
— А що ви хочете? Мадяри тримали цю жменьку землі в чорному тілі понад тисячу літ. Потім прийшли другі, за ними треті. Щоб залишитися собою, не втратити кореня, тутешній народ мусив викручуватися, хитрувати, пристосовуватися. Вони все чуже, що їм нав’язували, приймали смиренно, але до хати не вносили, скидали біля порогу. Повідаю вам лише одну деталь, яка вражала європейців. У 20-30-х роках минулого століття тут, у центрі Європи, панував жахливий голод, плямистий тиф, спадковий сифіліс. Уряд Масарика прислав русинам хліб, масло, какао, шоколад. Знаєте, що вони робили з шоколадом? Вимазували ним свої глиняні хижі, щоб було гарно…
— Ви русин?
— Українізований русин, який після тотальної мадяризації не піддався русифікації.
— Звучить кумедно.
— Так, настільки смішно, наскільки печально. Є така картина — «Викрадення Європи». Це про нас. Одні від нас її крали, інші її сюди не пускали. Ми — тамбур перед вагоном першого класу, де можна покурити, висякатися, справити нужду. Ми провінція, яка й досі запопадливо оглядається на різні столиці. Як завжди, про всяк випадок. І от стоїмо, як розгублені діти, не знаємо, в яке ж себе слово подіти… Так сказав один поет. Але досить про сумне! Книгарні сьогодні відвалили мені купу грошей. Нам вистачить і на мерло, й на шоколад.
— А я пригощу вас новою історією.
— Про що?
— Про жінку, яка збирає каштани…
В газеті «Новини Мукачева» він окреслив рекламу, яка здалася йому переконливою. Зателефонував:
— Ви займаєтесь монтажем опалювальних систем?
— Ми робимо все, що пов'язано з трубами, — молодцювато відрапортували з фірми, яка себе рекламувала.
— Це добре. Потрібно встановити автономне опалення в однокімнатній квартирі, замінити сантехніку і по ходу виконати необхідний ремонт.
— Нема проблем. Але в нас досить високі розцінки.
— Мене не цікавлять розцінки. Мене цікавлять оперативність, акуратність і супровідні документи.
— Фірма гарантує. Коли і куди посилати майстрів?
— Хоч завтра. Але спочатку ви покладете мені на стіл проект і кошторис.
— Елементарно. Але тоді з вас аванс.
— Буде й аванс, і преміальні. Та є ще одна вимога: майстри поводитимуться дуже шанобливо і не вимагатимуть від господині ніяких могоричів.
— Хе, ця бабка що — вдова героя?
— Як тебе звати і хто ти там?
— Я директор. Степан. А що?
— Послухай, Стьопко. Вдовою героя буде твоя жона, якщо ти не втямив того, що я сказав. І від твоєї фірми залишиться іржава цівка, якщо бабка буде чимось незадоволена. Ти мене зрозумів?
— Та пішов ти разом з бабкою і своїми бабками! — і телефон вимкнули.
Тоді він набрав інший номер.
Хвилин за двадцять йому зателефонували. З попереднього номера.
— Алло… Це Степан. Вибачте, будь ласка, — голос тепер був зовсім інший, замішаний на переляку й лестощах. — Усе буде зроблено за вищими стандартами… Чесне слово… Як матері рідній зроблю… Вибачте за те, що я ляпнув… Я сам особисто до неї піду. Вже йду…
— Добре, Степане. І не забудь, коли прийдеш, поцілувати бабусі руку. Повір, вона того заслуговує.
— Так-так. Звичайно… Я розумію.
— Рахунок віддай людям, котрі з тобою розмовляли.
— Та… Це не головне. Ви не переймайтесь. Все буде добре…
В цьому він не сумнівався. Бодай у цьому.
Він вишукував собі клопоти, щоб не думати про головне. Бо тоді потрібно було б приймати рішення. А рішення належало приймати на сьомому видиху. А ще краще на п'ятому, на четвертому, поки розгарячіле серце не проймав холодок сумніву, тягучої розсудливості. Раз — і відрубано. Філософія ножа. Ніж не розмірковує. Ніж діє, блискавично і точно. І далі залишається холодним, гострим, блискучим… Людина, яка назвала себе ножем, не може припуститися іржі сумнівів.
А він сумнівався. Не знав, чи зупинитися, чи зробити ще один крок. До чого? Для чого? Щоб посіяти нові сум'яття в душу — чи їх не досить? Щоб обтяжити себе новими відкриттями — чи вони тебе втішать? Щоб наблизитись до чужих людей, яким досі не було до тебе діла, які викинули тебе за борт свого життя — а тобі вони для чого здалися?
Навіщо тобі звертати зі своєї дороги на темні манівці? Лише через те, що десь там начебто залишився твій мимовільний слід? Твій послід. Твоя пуповина, закопана в цю чужу тверду землю…
Лисе, ти ж не дворняга, яка лиже все те, що нюхає…
Не зазирай за горизонт, бо не знаєш, що там побачиш: чи сонце, що сходить, чи день, який щезає…
Рішення належало приймати до сьомого видиху. А він боявся починати відлік. Боявся, що не стане рішучості рубонути — так чи ні.
На мить йому здалося, чомусь здалося, що якби поруч була вона і він заглянув би в її насмішкуваті і водночас такі довірливі очі, — він знав би, як чинити. Розумів, що це смішна й безглузда думка, але очі ті стояли перед ним — волого-чисті, теплі і чомусь не чужі.
Він знову витяг папірець, що пахнув живицею.
