Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

— Як не пам'ятати? Той випадок місяць розбирали в області. Молода акушерка в райлікарні прийняла пологи в напівживої жінки і врятувала плід… Вони гадали, що я мала б почуватися героїнею, а я не годна забути Мішу — як він розгладжував руками простирадло на сіні, коли вкладали мертву жінку на підводу. І як поклав їй на чоло свою долоню, чорний, розгублений, прибитий, і як щось шепотів їй на вухо, йдучи за возом. З вікна я не чула що. І не хотіла чути… За здоровим хлопчиком прийшли за тиждень. А на цього сестра Мішова глянула, як на криваву ганчірку — бордове, кривеньке, безголосе, як черв'ячок, ноги до чола вигнуті… І винувато промовчала. І ми промовчали, все зрозумівши. Куди ще й цього недоробка? І так рокаш дітвори на бідолаху. Аби тим раду дати. Кухарка наша Марта, що з того села, була на похороні. То розказувала, що Мішо двором ходив, як трачений. Люди на панахиді стоять, моляться, а він дрова рубає, і тріски фуркають на стіл перед попом, на хліб, у якому свічка встромлена… Прости нас, Господи, слабих і нерозумних. Недавно на базарі Марту бачила, але не здогадалася запитати, як той Мішо, чи ще живе. По тому він до нас молоко більше не носив…

— Що ж хлопчик? — нетвердим голосом запитав він.

— А хлопчик вижив. Господь милосердний до сиріт. Сторож Іван носив для нього козяче молоко і квітковий пилок із пасіки. Ми ним соску притрушували, вітаміни крапали. Помалу став схожий на людське дитя. І навіть попискував. Я похвалилася сторожу, а він засміявся у вуса і хитро питає: «А як назвемо малого Іванка, Єлизавето Петрівно?» Так він і залишився Іванком, лікарняною іграшкою. Інші народжувалися і з матерями покидали пологове відділення, а він собі жив у дерев'яних ночвах, прикритих марлею, щоб мухи не діймали. Гріх сказати, навіть не зареєстрований. Спочатку гадали, що от-от помре, а далі якось забулося. І лише за півроку, коли помінявся в нас головний, новий шеф сказав, що це неподобство — нічийна дитина, без жодного документа, на балансі роддому. Треба його кудись спроваджувати. От я й виписала йому документ на дорогу. А дівчата й прізвище вигадали — Неділик, бо в неділю народжений. Дуже гарною була та вереснева неділя. Не для матері, правда…

— Так він опинився в обласній лікарні…

— А де ще? Туди всіх нічийних чи підкинутих дітей звозять. Там кухня, цілодобовий догляд. Там байстрючата й підростають, поки їх не розберуть по дитбудинках. Така їх сирітська планида.

— А той хлопчик-близнюк, братик? Щось про нього відомо?

— Це Марта мала б знати. У мене десь був її телефон. Замовляла в неї торт на ювілей. Ви мали чути про кленовецькі торти. Це вона з доньками пече. З Мукачева до них їздять.

— Я б теж замовив…

У старенькому записнику баби Лізи знайшовся потрібний телефон. Простягаючи папірець, придивлялася до чоловіка:

— Мені щось колір вашого лиця не подобається.

— Пусте. Це від утоми. Роботи багато.

— Е ні, чоловічку, від роботи не бліднуть. Доведеться мені за вас узятися всерйоз. Зараз же вип'єте чаю з цинторії. А потім, обіцяйте мені, будете робити так, як я скажу. Щоранку прогулянка понад Латорицею, коли ще молочний туман клубочиться. Це фтор, калій. Вдихайте ці ліки, цей спокій води. А чиста вода на столі — обов'язково! Не лінуйтесь їздити за джерельною водою і щодня випивати її більше двох літрів. Хочеться чи не хочеться. Вода промиє тіло й думки. От побачите, як ставатимете іншою людиною.

— Я вже це помічаю, — прошепотів він і підвівся.

— Зачекайте, в мене чай завжди запарений у скриньці грубки. Чехи знали, що роблять.

Підійшла до барокової пічки з фігурними кахлями і відхилила металеві дверцята посередині. Там у теплій ніші умлівав глечик, з якого вона налила склянку. Він ковтнув гіркуватого чаю, що пахнув літнім лугом. Світ довкола вирівнявся і затих. Сила спокою верталася до нього. Господиня розсипала по долівці принесені трофеї. Чималий закутень кімнати був перегороджений скринею, за якою насипом шоколадно темніли каштани. Її стратегічне паливо.

— Єлизавето Петрівно, гадаю, що вдасться включити вас у програму встановлення автономного опалення для ветеранів праці.

— Скажу наперед, що більше трьох тисяч гривень одразу я не можу дати, — змовницьки притишила голос жінка.

— Взагалі нічого не треба. Це безкоштовна програма.

— Хіба ще є щось безкоштовне? — здивувалася стара.

Він не знав, що відповісти, і мовчки рушив до дверей.

На порозі вона його зупинила:

— Ось візьміть, — простягла двійко глянцевих каштанів. — Тримайте їх у кишені, а вільної хвилини просто перекочуйте в руці. Дуже заспокоює.

Він подякував. Це те, що справді йому було зараз потрібно.

Конфіденційно

Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні

Гансу Браке

Чоловік під кодовим ім'ям Лис зупинився три дні тому в Мукачеві. Поселився в готелі «ML». Видає себе за журналіста. Спілкується переважно з працівниками соціальної сфери та медицини. Ймовірно, на предмет доброчинності. З місцевими політиками, бізнесменами та кримінальними елементами не зустрічався.

Стеження ведеться цілодобово.

Керівник спецвідділу при Закарпатському управлінні МВС

полковник

Леонід Правик.

Хто вміє чекати

Назад повертався парком. Обабіч сіріли старі бетонні статуї. Масивні фігури з оббитими кінцівками. Радянські герої на дротяних ногах. А здаля здавалося — що на нитках, за які вже нікому смикати. Діти муштрували плямистого спанієля, а художник з етюдником ніяк не міг знайти потрібний ракурс. Він підійшов до нього і запитав:

— Ви малюєте на замовлення портрети?

Художник часто закліпав очима і поспішно заперечив.

— Шкода, — сказав він і пішов алеєю далі.

Сонце ще мало силу: твердими гарячими руками підштовхувало в спину. Треба було дати лад своїм думкам. Перебирав, просіював через пам'ять заповіти Тата, шукаючи в них опори.

«Хто вміє чекати, до того все приходить вчасно. Це ти любив повторювати, Тата. І я, нарешті, цьому навчився. І до чого ж я прийшов? Чи що до мене прийшло вчасно?

Ти й інше радив, Тата. Не зазирай за горизонт, бо не знаєш, що там побачиш: чи сонце, що сходить, чи день, який щезає… А я хочу зазирнути. Але не знаю, що хочу побачити там.

Ти навчив мене бути над усім. Над людьми, над обставинами. І мені здавалося, що це додає мені сили.

Ти навчив мене знаходити те, що шукаю. Людей, знання, успіх. Потрібних людей я знаходив