Ганнібал - Томас Харріс
Верджери уникли цих потенційних неприємностей і багатьох інших за рахунок того, що купляли політиків — єдиною невдачею стало затвердження Закону про контроль за якістю м’ясної продукції від 1906 року.
Зараз Верджери щодня забивали по 86 тисяч голів великої рогатої худоби й приблизно по 36 тисяч свиней — цифри трохи різнилися залежно від сезону.
Щойно підстрижені моріжки на фермі «Мускусний щур», буяння ароматів бузку в повітрі — усі ці запахи зовсім не схожі на бійню. Єдині тварини — це поні для дітей, що приїжджають у гості, та зграйки гусей, які пасуться на моріжках, вихляючи своїми задками й схиляючи голови до трави. Собак немає. Будинок, сарай і прилеглі території розташовані майже в центрі шістьох квадратних миль національного заповідника, що так і лишаться в довічному володінні родини як особливий виняток, затверджений міністерством природних ресурсів.
Як і більшість анклавів найбагатших людей, «Мускусного щура» нелегко знайти з першого разу. Кларіс Старлінг пропустила потрібне відгалуження від автостради. Повертаючись другорядною дорогою, вона спершу виїхала до торговельного входу — великих воріт із ланцюгом і навісним замком у високому паркані, оточеному лісом. За ворітьми — дорога на одну машину, яка зникала в тунелі з дерев. Переговорного пристрою не було. Вона проїхала ще дві милі й побачила вартівню, що стояла за сотню ярдів на мальовничій під’їзній доріжці. Охоронець в уніформі занотував її ім’я в планшет.
Ще дві милі охайної доріжки вивели її до ферми.
Старлінг зупинила гуркітливий «мустанг», аби пропустити зграйку гусей, що переходили дорогу. Вона помітила вервечку дітей на гладких шетландських поні, які виїжджали з гарненького сараю за чверть милі від будинку. Головна споруда — маєток, спроектований Стенфордом Вайтом[27], — пречудово розташувалася між низьких пагорбів. На вигляд ферма була стабільною й родючою — край солодких мрій. Він вабив Старлінг.
Верджерам вистачило здорового глузду, щоб лишити будинок у первинному стані, за винятком одного доповнення, якого Старлінг поки не бачила, — сучасне крило, що стирчить зі східного боку фасаду, мов додаткова кінцівка, яку приладнали в результаті гротескного медичного експерименту.
Старлінг припаркувалася під центральним портиком. Коли двигун замовк, вона розчула власне дихання. У дзеркальці помітила силует, що наближався верхи. Копита вже цокотіли по асфальту біля машини, коли Старлінг вибралася назовні.
Широкоплеча людина з коротким білявим волоссям зісковзнула з сідла й, не глянувши на конюха, передала йому вудила.
— Відведи його назад, — мовив вершник глибоким, хрипким голосом. — Я Марґо Верджер.
Зблизька вершник виявився жінкою, яка випростала вперед руку, взагалі не згинаючи. Очевидно, що Марґо Верджер була бодібілдеркою. Сітчасту теніску під жилавою шиєю напинали масивні плечі й руки. Очі сухо зблискували й здавалися подразненими, наче вона страждала на брак сліз. На Марґо були саржеві бриджі для їзди верхи й чоботи без шпор.
— Що це ви водите? — спитала вона. — Старий «мустанг»?
— Вісімдесят восьмий.
— Пʼятилітровий? Він наче сів навпочіпки над колесами.
— Так. Це «роуш мустанг».
— Вам подобається?
— Дуже.
— Скільки витискає на максимумі?
— Не знаю. Думаю, достатньо.
— Боїтеся його?
— Шаную. Користуюся з повагою, скажімо так, — відповіла Старлінг.
— Знаєте щось про нього чи просто так купили?
— Знала достатньо, аби купити на крутому аукціоні, щойно побачила, яка то машина. Згодом дізналася більше.
— Як гадаєте, він переможе мій «порше»?
— Залежить від того, який саме «порше». Міс Верджер, мені треба поговорити з вашим братом.
— Його домиють хвилин за п’ять. Можна вирушати.
Саржеві бриджі свистіли на великих стегнах Марґо Верджер, поки та здіймалася сходами. Тонке світле волосся настільки зріділо, що Старлінг замислилась, чи не приймає Марґо стероїди й чи не доводиться їй ховати клітор під липкою стрічкою.
Для Старлінг, яка більшу частину дитинства провела в лютеранському притулку, цей будинок скидався на музей — з просторими кімнатами, пофарбованими сволоками над головою та стінами, на яких висіли портрети гордовитих мертвих людей. На сходових майданчиках стояли китайські статуетки клуазоне, коридори застилали довгі марокканські доріжки.
Різка зміна стилю починається з новим крилом Верджерового маєтку. До сучасної функціональної будівлі можна потрапити крізь двійчасті двері з матованим склом, які погано вписуються в склепінчастий коридор.
Марґо Верджер зупинилася біля дверей. Кинула на Старлінг блискучий, подразнений погляд.
— Деяким людям важко говорити з Мейсоном, — сказала вона. — Якщо ви знервуєтесь чи не стерпите, то пізніше я відповім на всі питання, що ви забудете йому поставити.
Існує одна поширена емоція, яку ми всі розпізнаємо, проте й досі не вигадали для неї назви — щасливий передсмак презирства. Старлінг прочитала його на обличчі Марґо Верджер.
— Дякую, — тільки й мовила агент.
На подив Старлінг, першою залою в цьому крилі була велика й добре обставлена кімната для ігор. Двійко афроамериканських дітлахів гралися поміж гігантськими м’якими тваринами, одне каталося на оглядовому колесі, а друге штовхало по підлозі вантажівку. По кутках були припарковані різноманітні триколісні велосипеди й візочки, а по центру розташувалося велике гімнастичне містечко, підлога під яким була викладена товстими матами.
В одному з кутків ігрової на двомісній канапі сидів високий чоловік в уніформі медбрата й читав «Vogue». На стінах було встановлено кілька відеокамер — одні високо, інші на рівні очей. Одна з камер, що висіла високо в кутку, стежила за Старлінг і Марґо Верджер, обертаючись і фокусуючи лінзи.
Старлінг уже пройшла той етап, коли їй було боляче дивитися на чорношкіру дитину, проте вона чітко усвідомлювала присутність цих дітлахів.
Вона із задоволенням спостерігала за їхнім веселим ігровим дійством, поки вони з Марґо Верджер проходили кімнату.
— Мейсону подобається дивитися на дітлахів, — сказала Марґо Верджер. — Їх лякає Мейсонова зовнішність, усіх, окрім найменших, тож він спостерігає в такий спосіб. Потім вони катаються на поні. Служба опіки в Балтиморі відправляє їх сюди на день, мов у дитсадок.
До покою Мейсона Верджера можна дістатися тільки крізь його ванну кімнату, що обладнана не гірше за спа- центри й займає простір на всю ширину крила. Інтер’єр геть не схожий на домашній — усюди сталь, хром, промислові килимки, душові кабіни з широкими дверима, неіржавкі ванни з підйомними пристроями, скручені в кільця оранжеві шланги, парові кабінки й просторі скляні шафи з мазями від «Фармачії ді Санта Марія Новелла», що у
