Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер
Морозиво. Вино. Раян Ґослінґ веслує на човнику. Лебеді. Точно, це були лебеді. Господи! Сара нализалася! Хвилинку я зосереджуюся на спогаді про Сару. Яке щастя, що Джек привів її додому. О, дідько. Джек.
Розум миттєво перемикається в режим паніки, переконуючи мене, що я, напевно, ляпнула чи учворила щось жахливе, якусь зраду, що Сара мене зненавидить. Він говорив зі мною, ми сміялися, дивилися фільм, а потім… О. І тут я згадую. Джині. Я занурююся глибше в мій кокон із ковдри, міцно заплющую очі, дозволяю собі згадати мою любу чарівну молодшу сестричку. Тендітні пальчики, нігтики, тоненькі до прозорості, єдина людина у світі з моїми очима. Мені потрібна вся зосередженість, щоб витягти зі спогадів її дитячий голос. Бурхлива радість її сміху, виблиск прямого світлого волосся на сонці. Уривчасті спогади, вицвілі, як пожовклі фото. Я не можу дозволити собі надто часто думати про Джині в повсякденному житті — потім доводиться дуже довго знову звикати до того, що її просто більше немає, приводити себе до ладу, забороняючи собі злитися на людей просто тому, що вони дихають, а вона вже ні.
Тепер я повністю згадала минулий вечір. Я не зробила нічого морально неправильного щодо Джека, принаймні нічого, щоб відчувати себе сьогодні зранку скомпрометованою в традиційному сенсі. Точно пам’ятаю: цицьок йому не показувала, у коханні не освідчувалася. І все одно не можу сказати, що в мене геть зникло почуття провини, адже я дійсно перейшла лінію, хай навіть тонку й майже невидиму. Я просто бачу, як вона обкрутилася в мене навколо ніг, мов волосінь від вудки, вона ось-ось змусить мене перечепитися, ось-ось зробить із мене брехуху. Я дозволила собі підійти надто близько. Вистачило пляшки дешевого вина, щоб я ослабила пильність, вистачило одного мимовільно кинутого коментаря, щоб я розсипалася, мов покинутий замок з піску, коли на нього набігає вечірня хвиля.
5 червня
Лорі
— З днем народження, стара шкапо!
Сара дує мені в обличчя паперовою дудкою, будить мене, а я важко підводжуся на ліктях, поки вона натхненно волає привітання на всі голоси.
— Дякую! — аплодую невпевнено. — Можна я тепер далі посплю, будь ласка? Це ж восьма ранку, субота.
Вона супить брови:
— Ти жартуєш, так? Спатимеш зараз — то пропустиш усі щасливі години свого дня народження.
Голос у неї, як у її ж улюблених діснеївських героїв.
— Ми, здається, не американські підлітки з якогось тупого телешоу, я перевіряла, — бурчу у відповідь.
— Припиняй скиглити та вилазь із ліжка просто зараз. У мене на тебе плани.
Я відкидаюся назад на подушку.
— У мене теж є план. Я лишаюся тут до полудня.
— Завтра так і зробиш, — вона киває на горнятко, що стоїть поруч. — Я тобі каву зробила. У тебе є 10 хвилин до мого повернення, коли я будитиму тебе справді жорстко.
— Теж мені, начальство, — ремствую я, затуляючи очі рукою, — мені вже 23, а тобі лише 22. Я тобі — як матір. Іди прибери свою кімнату та зроби домашнє завдання.
Вона знову дмухає мені в обличчя паперовою пискавкою, сміється, іде, а я засуваю голову під подушку. Люблю цю дівчину.
Коли я виходжу, рівно за дев’ять із половиною хвилин, у передпокої висять два чохли з одягом, а Сара буквально підстрибує на місці. Мене дуже турбує те, що чохли прикрашені логотипом компанії прокату карнавального вбрання.
— М-м-м-м, Саро?.. — я починаю усвідомлювати, що вона не жартувала про план.
— Побачиш — помреш! — вона стискає кулачки від захвату, як дитина, яку взяли на шкільну екскурсію.
Обережно ставлю горнятко з кавою.
— Мені зараз дивитися?
— Так. Але спершу пообіцяй, що наступні кілька годин робитимеш точнісінько те, що я скажу, не ставлячи зайвих питань.
— Говориш, як таємний агент. Ви з Джеком Джеймса Бонда знов надивилися?
Вона простягає мені один із чохлів, але забирає, коли я намагаюся його взяти.
— Спершу пообіцяй.
Я сміюся та хитаю головою, заінтригована.
— Ну добре, я обіцяю.
Вона віддає мені костюм, плескає, потім махає руками, щоб я скоріше заглянула всередину. Я тримаю його на витягнутій руці, струшую, нарешті тягну центральну блискавку донизу на кілька дюймів, щоб заглянути.
— Рожеве… — кажу, вона киває підганяючи.
Я веду блискавку до самого низу та відкидаю пластиковий чохол, вивільняючи відомі всьому світові рожеву, як чупа-чупс, атласну курточку-бомбер та чорні легінси.
— Ти хочеш, щоб я у свій день народження косплеїла леді в рожевому[8]?
Вона шкіриться та витягає свій костюм.
— Не тільки ти.
— Ми обидві — леді в рожевому, — говорю повільно, бо дещо збита з пантелику. — Тобто мені це вже подобається як тема для дня народження, але що ми маємо робити, коли вже так наряджаємося? Стирчати в «Замкові», як дві дурепи?
— Ні в який паб ми не підемо, — Сарині очі палають від захвату.
— Можу я поцікавитися, куди ми підемо?
Вона сміється:
— Цікавитися можеш, але правди я тобі не скажу.
— Як це я здогадалася, що так і буде?
Вона розстібує свою курточку та встромляє руки в рукави.
— Ти ж фільм бачила, правда?
— Кілька разів, — закочую очі, бо на цій планеті кожен бачив «Бріолін» принаймні дюжину разів, перш за все тому, що його крутять на Новий рік по телевізору, а рухатися в той час ти просто не здатний фізично, і пульт десь зникає.
Я із сумнівом дивлюся на атласні легінси. Пояс приблизно шість дюймів у діаметрі.
— Сподіваюся, вони розтягуються, — кажу.
— Звісно, я міряла їх близько шостої ранку.
Тепер я усвідомлюю, яких зусиль вона докладає, щоб зробити мені веселий день народження. Та частина мого мозку, яка останнім часом постійно відчуває провину, дає мені добрячого стусана.
— Ну от, леді в рожевому, — кажу я зі сміхом.
Вона дивиться на годинник.
— Нам виходити об одинадцятій. Біжи в душ, я вже була. Коли вийдеш, наведу тобі гострі стрілки.
Полудень. Ми на потязі з Ватерлоо і, чесно кажучи, левову частку здивованих поглядів уже
