Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

осмислюю, що ми тепер знаємо один про одного. Мені відомо, що вона незграбна з чоловіками та легко може спричинити поранення. Лорі знає, що мене легко налякати і що мене може на неї вирвати. Вона забирає порожню коробку з-під морозива та ложку, нахиляється, щоб поставити їх на кавовий столик. Попри всі намагання опиратися, мій чоловічий мозок спостерігає за її рухами, за її тілом, за матовим сріблом грудей, що видніється з-під рук, за тим, як вигинається низ її спини. І чого ж ці жінки так влаштовані? Так не годиться. Я хочу, щоб у нас із Лорі була платонічна дружба, але мій мозок наповнюється кожним її рухом, вбирає її, вбудовує в мою голову її мапу, тепер я можу бачити її уві сні щоночі. Я не хочу. Коли я не сплю, то, чесно, не думаю так про Лорі. Але, схоже, мій сплячий мозок не сприймає цього нагадування.

Уві сні я бачу, що її шкіра має кремово-блідий відтінок, що її очі кольору незабудок. Очі Лорі — мов літнє різнотрав’я. А тепер я додаю до цього й виразний вигин внизу її спини, її легку хмільну невимушеність і те, як вона прикушує нижню губу, коли замислюється над чимось. У такі моменти моя фотографічна пам’ять стає більше на заваді, ніж у пригоді. Звісно, мені сниться не лише Лорі. Але, здається, вона зайняла найміцнішу позицію серед усіх героїнь моїх снів. Не те, щоб мені завжди снилися якісь жінки. Негайно треба припиняти, бо я вже нагадую собі сортирного збоченця.

— Гаразд, гадаю, тепер знову моя черга, — каже вона.

Я киваю, радий, що вона перевела потік моїх думок в інше річище.

— Маєш знайти щось, що перевершить казання про великий удар головою.

— Я дійсно почала з найсильнішого, — погоджується вона та знов прикушує губу, намагаючись підібрати щось відповідне.

Спробую їй допомогти, кидаю кілька підказок.

— Ганебний випадок, коли ти гуляла в сильний вітер без трусиків? — Вона сміється, але хитає головою. — Отруїла когось своїм варивом? Або ненароком цілувалась із приятелем твоєї сестри?

Риси її обличчя м’якшають, я не в змозі прочитати все, що прослизнуло зараз по ньому: туга за минулим, іншій потік емоцій. Боже, я, напевно, сказав щось справді недоречне: вона часто-часто моргає, ніби щось потрапило в очі. Щось таке, як сльози.

— Боже. Дідько. Вибач, — бурмоче вона й люто тре очі тильним боком долонь.

— Ні, ні, це я. — Кидаюся на допомогу, досі не второпавши, що викликало таку реакцію. Я хочу взяти її долоню, поплескати по коліну, зробити щось, щоб вона зрозуміла, як я шкодую, але не можу ворухнути рукою.

Лорі хитає головою.

— Ти не винен.

Я чекаю, коли вона опанує себе.

— Хочеш про це поговорити?

Дівчина дивиться долі, пощипує шкіру на звороті долоні — короткі повторні рухи, намагання впоратись із ситуацією, опанувати емоційний сплеск за допомогою фізичного болю. Мій шиложопий братик Албі носить на зап’ястку еластичний браслет, який смикає саме з тієї ж причини.

— У мене була менша сестра. Вона померла в шість років. Мені тоді саме виповнилося вісім.

Дідько. Я викидаю з голови цей опис свого брата. Він на чотири роки молодший за мене, і це свята правда, що він може довести до сказу кого завгодно, але правда й те, що я страшенно люблю цього малого негідника. Навіть не можу собі уявити світ без нього.

— Господи, Лорі.

Цього разу я вже не роздумую. Сльоза котиться по її щоці, я простягаю руку та витираю її порухом великого пальця. Потім вона просто плаче, а я погладжую її волосся та колишу, як мама дитину.

— Вибач, я не повинна була так розкисати, — схлипує вона за кілька хвилин, коли ми обоє мовчали. Вона тре очі кулаками. — Мене просто зненацька захопило. Я вже сто років не плакала. Напевно, вино.

Киваю й опускаю руку, почуваючись огидно через таку мимовільну нечуйність.

— Я завжди кажу, що в мене лише брат, коли хтось питає. Я почуваюся, ніби зраджую її пам’ять, але так легше, ніж казати людям правду, — вона вже спокійніша, дихає повільно, але нерівно.

Я не можу дібрати слів, щоб сказати, що це правильно в такій ситуації. Але намагаюся. Я принаймні здогадуюся, що вона відчуває.

— Як її звали?

Обличчя Лорі сповнюється теплом, її вразливість пропалює мене наскрізь. Пронизлива гостра туга, гірка й солодка водночас, так, вона довгий час була позбавлена цього. Вона важко зітхає та повертається, щоб відхилитися на спинку канапи поруч зі мною. Підтягує коліна, охоплює їх руками. Коли знову починає говорити, голос її низький та розмірений, немовби проголошує промову на похороні коханої людини.

— Джині народилась із серцевою вадою, але вона була розумничкою, Боже, дуже розумною. Завжди крутилася біля мене. Була моїм найкращим другом, — Лорі замовкає на мить, готуючись до удару, бо знає: наступна частина історії завдасть їй фізичного болю. — Пневмонія. Ось вона є — і раптом її немає. Не думаю, що хтось із нас повністю відійшов після цієї втрати. Бідні мої мама з татом…

Вона замовкає, бо які тут можуть бути слова — батьки не повинні ховати свою дитину. Вона вже не щипає шкіри. Я не знаю, чи є у світі захисні механізми, які здатні подолати таке.

У телевізорі Ніколас Кейдж мчить на мотоциклі, увесь такий — дія та м’язи, а тут, у маленькій вітальні, я обіймаю рукою плечі Лорі, притягую її до себе. Спазми від ридання струшують її тіло, вона опускає голову на моє плече, заплющує очі. Я не помічаю того моменту, коли вона засинає. Але радий, що так, бо саме цього вона потребує просто зараз. Я не рухаюся, хоча, напевно, мав би. Я не встаю, не йду спати, хоча розумніший, напевно, так і вчинив би. Я просто сиджу коло неї, поки вона спить, і все так… Я навіть не знаю, що я відчуваю. Мирно.

Я не занурюю своє обличчя в її волосся.

15 лютого

Лорі

Прокинувшись, я усвідомлюю, що маю щось пригадати, але мозок ніби засунули в пожмаканий валянок. «Мабуть, це від вина», — похитуючись, повзе в голові думка, і тут я розплющую очі та бачу, що я не в ліжку. Так і залишилася на канапі, але подушка з мого ліжка — під головою, і я скрутилася