Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

придбала три різних листівки для нього, бо щоразу, як побачить нову, знаходить у ній нові зізнання — чи то про те, якою щасливою він її зробив, чи про те, який він до холери гарячий у ліжку. І щоразу, коли вона показує мені свіжу листівку, серце моє всихає, мов чорнослив, та потім треба добрих кілька годин, щоб воно знову розправилося до форми свіжої сливки.

Хвалити Бога, вони йдуть до місцевого італійського ресторану, де, поза сумнівом, їстимуть стейки у формі сердечок, потім облизуватимуть шоколадний мус із пики одне одного. Але принаймні це означає, що сьогодні я захоплюю вітальню та влаштовую в ній велику одноосібну вечірку. Бріджит Джонс таке й не снилося. Я збираюся валятися на канапі та заправлятися морозивом і вином водночас.

— Лу, маєш хвильку?

Я закриваю лептоп — нічого такого, лише нова спроба знайти роботу, — відкладаю окуляри (мені насправді вони не дуже потрібні, але допомагають сконцентруватися) та бреду до Сариної кімнати з горнятком кави в руці.

— Що там?

Вона стоїть у джинсах і ліфчику, руки на стегнах.

— Не можу вирішити, що надіти, — замовкає та бере шифонову блузку, яку купувала для різдвяного обіду у своїх старих, червону, мов реклама кока-коли. Блузка доволі гарненька та — як не дивно — скромна, поки Сара не прикладає її до чорної міні-спідниці, розкладеної на ліжку.

— Оце? — Вона дивиться на мене, я киваю, бо в цьому вбранні, беззаперечно, вона буде дивовижною.

— Або це? — вона витягає із шафи вбивчу маленьку чорну сукню та прикладає до себе.

Я переводжу погляд з однієї речі на другу.

— Мені обидві подобаються.

Вона зітхає:

— Мені теж. А яка з них більш промовиста щодо «Гарячого Валентина»?

— Джек уже червону бачив?

Вона хитає головою:

— Ще ні.

— Ну от. Нічого не перекричить червону помаду, якщо це на Валентина.

Вибір зроблено. Вона повертає сукню до гардероба.

— Тобі точно буде сьогодні нормально вдома на самоті?

Я витріщаюся на неї:

— Ні, візьміть мене із собою, — я притуляюся до одвірка та ковтаю надто гарячу каву. — Це не буде надто химерно? Чи буде?

— Джеку, напевно, сподобається, — сміється вона. — Відчує себе жеребцем.

— Ти знаєш, коли подумати, я маю йти. У мене подвійне побачення з Беном і Джеррі. Вони солоденькі, — я підморгую їй із коридору. — Ми вправлятимемось у Карамель-сутрі. Гострі відчуття гарантовані.

Я знаю, що з усього морозива світу Сара найбільше любить Карамель-сутру B&J[5].

— Я дійсно ревную, май на увазі, — гукає вона, розплітаючи волосся для душу.

«І я теж», — думаю, з важким серцем падаючи знов у крісло та відкриваючи лептоп.

Хто б не відповідав за складання телепрограми, йому треба кулю в лоб. Вони ж, звісно, могли второпати, що коли людині увечері Валентинового дня потрібний телик, вона, мабуть, самотня та — потенційно — лиха. Тож пани з телевізора вважають «Щоденник пам’яті» найкращою розвагою для мене. Там є й романтичне катання озером на човні, і Раян Ґослінґ, увесь такий мокрий, і вибуховий, і закоханий. Там навіть лебеді є, Божечку, Боже. Еге ж, я зараз ще солі на свої рани досиплю, правда? Дякувати Богові, їм вистачило розуму поставити після цього «Повітряну в’язницю». Мені знадобиться велика доза Ніколаса Кейджа в брудній жилетці, який рятує ситуацію, щоб хоч якось зцілитися від цього.

Я вже подолала дві третини Раяна Ґослінґа, піввідра морозива та три чверті пляшки Шардоне, коли почула, як Сарин ключ повертається в замку. Це ж лише пів на одинадцяту. Я чекала, що моя вечірка затягнеться далеко за північ, тож, чесно кажучи, це вже просто втручання.

Я сиджу, склавши ноги по-турецьки, у кутку канапи, дивлюся на двері та чекаю з келихом вина в руці. Вони що, посварилися, і вона залишила його доїдати тірамісу на самоті? Намагаюся не дуже сподіватися на це, тож гукаю:

— Бери склянку, Сар, тут ще трохи лишилося, якщо поквапишся.

Погойдуючись, вона з’являється на порозі, але не одна. Моя самотня вечірка раптом перетворюється на ménage à trois[6]. Цю думку я розвивати не готова, тож відмовляюся від неї, шкодуючи лишень про те, що вбрана у тренувальні лосини та жилетку кольору м’яти. Я оптимістично вдягнулася для тренування з Давіною[7], знаючи, звісно, що нічого не робитиму. Могло бути й гірше. Я могла б сидіти у фланелевій піжамі в клітинку, яку мені подарувала мама, хвилюючись, що квартирою на Делансі-стрит гуляють протяги.

— Ти зарання, — кажу, розправляючи хребет і намагаючись прийняти вигляд істинного гуру з йоги, якщо це, звісно, можливо з келихом вина в руці.

— Шарове шампанське, — пояснює Сара, точніше, це я так здогадалася, що вона бурмоче.

Вона сміється та важко хилиться на Джека. Гадаю, його рука на Сариній талії — єдине, що втримує її у вертикальному положенні.

— Багато шарового шампанського, — додає Джек, і його покаянна усмішка підказує мені, що хоча Сара набралася надто багато, він — ні. Я зустрічаюся з ним очима, на якусь мить він затримує цей погляд.

— Я-а-а-а дуж… д-дуже втомлена, — видушує з себе Сара, повільно кліпаючи очима.

Одна з накладних вій повзе по щоці — зазвичай у мене саме ця проблема. За останні кілька місяців я двічі пробувала цю штуку й двічі зазнавала поразки: вигляд був, як у старої наркоманки, Сара веселилася.

— Я знаю, — Джек сміється та цілує її в лоб. — Ходімо, заведемо тебе до ліжка.

Вона робить шокований вигляд.

— Не раніше, ніж ми одружимося, Джеку О’Маро. За кого ти мене маєш? Що я за дівчина?

— П’яна мов чіп, — каже він, підтримуючи її, бо вона знову хитнулася.

— Нечемно, — бурчить Сара, але не опирається йому, коли він підхоплює її під коліна та бере на руки. Холера. Дивися й учися, Раяне Ґослінґу. Цьому чоловікові не потрібно залазити в озеро, щоб розтопити дівоче серце. Коли що, я говорю про Сарине серце — не про моє.

— Вона вирубилася.

Я підіймаю очі, коли Джек за кілька хвилин потому з’являється на порозі вітальні. Раян Ґослінґ наразі вже домігся своєї коханої та провеслував у вечірню заграву, поступившись місцем Ніколасу Кейджу, а він весь такий надійний та героїчний на екрані. Джекові очі сяють, а обличчя розпливається в широченній усмішці.

— Найкращий бойовик усіх