Довга ніч над Сунжею - Леонід Григорович Кононович

Я подумав.

— Що ні, то ні! — нарешті сказав я. — З тобою можна мати діло. Але я волію працювати зі своїми джерелами інформації.

— Гаразд! — зітхнув він. Тоді вихилив келишка й поставив його на стіл. — Відкриваю карти. Повністю, хай тобі всячина! Ти сам вирішиш, — платить мені, чи не платить. Га?

— Давай! — лінькувато сказав я. Врешті, Глобус і без того знає, що полювати на нього випустили мене, — то що я втрачаю, підтвердивши цей факт?

Хан затягнувся й видихнув хмарку диму.

— Ти чув про бригаду Аслана?

— Кого? — не дочув я.

— Аслана… не знаю, як його кликуха! Приїхав з Чечні. Збив групу з десяти душ. Усі чеченці, років по двадцятьдвадцять п'ять. Займаються дрібним рекетом: доять комерційні кіоски, приватні магазинчики…

— Ну то й що?

Він глянув на мене.

— З ними працює Глобус.

Я насторожився ще дужче.

— А ти звідки про це знаєш?

— Днів зо два тому я здибав Щура. З тої бригади, що держить привокзальний район. Ти повинен його знати!..

— Знаю, чого ж! — буркнув я. — Торік власноруч провалив йому черепа!..

— Отот! Так от, цей Щур сказав мені, що в них проблеми з бригадою Аслана. Чеченці вторгаються у сферу їхнього впливу. Були розборки, й один із людей Аслана скалічив чотирьох бойовиків Щура. Я здивувався, бо ніхто з чеченців не знає рукопашної, — принаймі аж наскільки, щоб завалити чотирьох. На те Щур сказав, що той драбуга найстарший з усієї бригади, спортсмен, стрижеться наголо, в рекеті особистої участі не бере. Наймають його немов би зі сторони… або ж це просто послуга за послугу! Певна річ, все це іще нічого не доводить. Однак Щур обмовився, що хтось із його людей знімав ці розборки на відеоплівку. Вони мають зв'язки в міліції й хотіли нацькувати її на групу Аслана. Моя професія, знаєш, полягає в тому, щоб збирати інформацію… якою б незначною не здавалася вона на перший погляд! Я викупив у нього копію — й прокрутивши її, побачив, що цим суперменом був Глобус.

– І де ж та копія? — поспитавсь я.

Хан махнув рукою.

— В надійному місці. Ну?

Я став думати.

— Телефон в тебе є? — нарешті запитав я. — Запишино! Я тобі подзвоню, — завтра, чи трохи пізніш.

– І все? — здивувався він.

— Все. — Я подав знак офіціантові й, діставши портмоне, став розраховуватися. — Поки що все! — уточнив я, коли той нарешті одійшов. — Одним словом, чекай дзвінка.

Я підвівся й, не звертаючи на нього більш уваги, рушив нагору.

В ігорному залі було тихіше. Лунало бренькання жетонів та час від часу чулися радісні, а чи розчаровані зойки гравців. Ронні стояв коло рулетки. Навкруги нього з'юрмився гурт роззяв: як і було домовлено, він грав роль заможного американця, котрий не знає, куди подіти гроші.

Леся сиділа коло стойки бару. Глобуса в залі не було.

Я видерся на височезний м'який стілець і замовив мартіні. Коли бармен одійшов, Леся знічено зиркнула на мене й ледве помітно похитала головою.

Наближалася дев'ята, але Глобус так і не з'явився.

Та певно ж, — подумав я, — хіба можна вірити жінкам! Надто ж таким, котрі звуться Леся. Не хочу бути забобонним, але з цими Лесями мені не щастить. Посудіть самі: одна колись відмовила мені в коханні, друга була алкоголічкою й, зустрівши мене на вулиці, постійно крила п'ятиповерховим матом, з третьою, директором комерційної фірми у Львові, я мав нещастя вступити в стосунки, — слава Богу, хоч не статеві, а ділові, — й довго по тому каявся… Аж тут тобі ще одна — співробітник фірми «Тартар»! Якщо їй і займатися розвідкою, то тільки в ліжку, неприязно подумав я.

Годинник показував половину до десятої.

Я допив мартіні й, злізши зі стільця, лінькувато підійшов до рулетки. Ронні щастило: коло нього лежала ціла купа стодоларових жетонів. Тисяч на п'ять, вражено констатував я. Оцето зух! Як же ж він виграє, в дідька? Втім, це якась закономірність, і я спостеріг її досить давно: що дурніший чоловік, то більше йому щастить. От взяти Барабаша — коли я займався в ЛасВегасі справою Бойда й цілі вечори проводив у казино, чатуючи на одного із його поплічників, то Барабаш забезпечував мені прикриття і, вдаючи запеклого гравця, на моїх очах вигравав по двадцять тисяч доларів! А от мені доводилося час від часу грати майже в усіх ігорних центрах Європи — і одні лиш збитки!..

Колесо рулетки зупинилося, й круп'є підсунув до Ронні іще десяток жетонів.

Американець втер чоло й ковзнув неуважним поглядом по натовпу. Я схилив голову: об'єкт відсутній, пора давати відбій.

Ронні подав знак, що зрозумів. Виграш нітрохи не запаморочив йому голову, і я знав, що за п'ять хвилин він покине залу.

Спускаючись по східцях, я подумав, що єдиним здобутком цього вечора може бути хіба що інформація, котру передав мені Хан.

Падав сніг. Обабіч шосе тягнулася глуха стіна дерев. За містом автомашин поменшало, й тільки час від часу проскакували якісь ваговози.

Я ввімкнув радіо і втомлено відкинувся на спинку сидіння. Передавали погоду. Завтра опади… на дорогах ожеледиця, мокрий сніг… видимість одиндва кілометри… БМВ стрімко гнав по шосе, й чутно було, як за шибами стугонить вітер, та ще сніговиця хурделила у жовтому світлі фар. А отже, скрушно подумав я, справа про витік інформації застряла на місці… Гірше того, Глобус нав'язав нам свою гру, — ми не маємо на нього жодного виходу, а він знає про нас геть усе! Його люди працюють в «Тартарі», знімаючи інформацію з найсекретніших файлів комп'ютерного банку, його розвідка напевно ж встановила, що справу доручено мені, й не виключено, що за мною провадять стеження. З другого боку, якісь зачіпки все ж існують: поперше, дискети, які ми виявили під час обшуку, — МурМур і досі не може