Довга ніч над Сунжею - Леонід Григорович Кононович

— Малий же ж світ! — засміявсь я. — Гора з горою не сходиться, а тут… Шкода, що ми не зустрілися з вами в фортеці Бадабера, — я впізнав би вас із першого погляду!..

— То це що ж… — американець спантеличено глянув на Мурата —… оце — той самий Оскар?!

— Той… той! — буркнув Мурат. — Не сумнівайтеся… Джафар теж його знає, — вони зустрічалися років зо два тому в Стамбулі! Давайте ближче до справи. Чому ви хочете ліквідувати Глобуса?

Джексон не міг отямитись од подиву.

— Ну, — сказав він, — оце зустріч!.. Справді, малий світ… Аж не віриться! — підозріливо глянув він на мене.

— Давайте, — люб'язно сказав я, — пройдемо в спортзал — і вирішимо це питання на рингу. Іде?

— Запитаєте в Джафара, — нетерпляче сказав шеф, — він добре його знає… Навіщо вам Глобус?

— Він був посередником, — сказав американець, все ще недовірливо поглядаючи на мене. — Організовував поставки зброї сербам… зброї, якою торгував Джафар. Потім почалася оця чеченська війна, й він узявся переправляти транспорти в Грозний.

– І що ж? — не витримав я.

— Жоден транспорт не дійшов до місця призначення. Всі вони щезали напівдорозі. Пізніше ми дізналися, що він провадить нечисту гру.

— Глобус — агент російської розвідки! — понуро сказав Мурат.

— А даруйте, — насторожився янкі, — який ваш інтерес у цьому ділі?..

Я застережливо поворухнувся.

— Та що вже приховувати! — відмахнувся од мене Мурат. Тоді глянув на Джексона: — Такий же ж, як і ваш, звичайно!..

— Яка ваша роль в операціях Джафара? — поспитавсь я.

Американець одвів погляд.

— Невелика, — сказав він нарешті. — Я беруся за будьяку роботу, котра приносить гроші…

— В тім числі, й роботу килера? — уточнив я.

Американець кивнув.

— Звичайно, — сказав він. — Глобуса треба ліквідувати. Він перешкоджає бізнесу.

— Він розвідник, — буркнув Мурат. — У нього така робота!

– І за це вам, звичайно, заплатять? — продовжував допитуватись я.

— Сто тисяч баксів, — просто сказав американець. — І я сподіваюся заробити ці гроші.

— Ви згодні працювати з нами? — втрутивсь Мурат.

— В якому розумінні?

— Брати участь в полюванні на цього агента. Після допиту ми віддамо його у ваше повне ропорядження.

Джексон став думати.

— Я працюватиму з Оскаром? — запитав він.

— Звичайно. Плюс оперативна група, якщо зайде така потреба. Ну, і в майбутньому ми, очевидно, будемо мати потребу у ваших послугах…

— О'кей! — сказав Джексон. І посміхнувся, як вміють посміхатися лише американці: дружньою відкритою посмішкою, котра нічого не означає й ні до чого не зобов'язує. Дивно було бачити, як його варварська мармиза, котра здавалася ніби зшитою з окремих клаптів, ожила й стала геть цілком подібною до людського лиця. — З Оскаром я згоден працювати!..

Я налляв йому ще коньяку.

— Як тебе краще називати, — уголос подумав я. — Джеком, чи що? А може, Ронні? Га?..

Він махнув рукою.

— Хай буде Ронні! То що, домовилися?

— Домовилися, — сказав я.

Здоровезна будівля арсеналу була обнесена металевою сіткою, поверх якої тягнувся колючий дріт. Потойбіч огорожі вдень і поночі патрулювала спеціальна група командос із дресированими псами.

— Бач, яка в нас бюрократія, — сказав я Ронні. Ми стояли перед ворітьми, й кремезний зарізяка у камуфляжі недовірливо вивчав наші перепустки. — І знає ж мене, як облупленого… Два тижні тому я перебив йому носа в спортзалі!..

— Наказ шефа! — буркнув зарізяка. Тоді сховав перепустки в кишеню й кивнув комусь у вартовій будці. — А за носа я тобі віддячу, втямив? Ось на цім тижні будуть тренування…

Клацнув механізм, і хвіртка безгучно відчинилася.

— Хоч сто порцій! — сказав я, пропускаючи Ронні вперед. — Не забудь тільки шолома надіти й накладки… а то, не дай Боже, травму заробиш! Сам знаєш, я часом захоплююся…

– Іди, іди!.. — понуро буркнув зарізяка. Він завжди був меланхоліком, а згадка про навчальний бій остаточно зіпсувала йому настрій: я відпрацьовував поєдинок із шістьма противниками й трохи перебрав міру. — Клод ВанДам знайшовся!..

Ми перетнули подвір'я, і я натиснув кнопку біля вхідних дверей. У віконечко виглянула іще одна недовірлива мамиза.

— Одчиняй, дідько б тебе узяв! — гаркнув я. — Свої, не бачиш? А де Лугиня, між іншим?

— Тут він, тут! — сказав командос, одчиняючи двері. Тоді глянув на американця: — А це хто?

— Хрін в кожанім пальто! — буркнув я, безцеремонно відштовхуючи його вбік. — Так де Лугиня?

— Стрляє, — сказав командос. — Прийшла партія пістолетів. Послухай, він скоро там оглухне, їйправо!

— Які пістолети? — перебив я його.

Командос подумав.

— Звичайні марки, — нарешті буркнув він. — Беретта, маузер, кобра, детектив спешієл… так собі!

Я мовчки махнув рукою. Ми пройшли по коридору й стали спускатися в підвал.

— Оце така фірма «Тартар», — сказав я нарешті. — Найбільша не тільки в Україні, але і в усьому СНД. Гадаю, і в ваших Штатах такої нема… га?

Ронні стенув плечима.

— У нас до такого не допустили б… ФБР держить мафію під контролем! — Він зацікавлено озирнувся. — У цьому сховищі й тир?

— Ні, — похитав я головою. — Навчальний тир окремо… така величезна будівля, щось із десяток залів. Тут тільки арсенал — і внизу тир для випробування нової зброї. Ось він…

Я штовхнув двері, й по барабанних перетинках вдарила густа безладна стрелянина. Вся команда була на місці. Кожен був у навушниках й старанно палив з пістолета чи револьвера по мішенях. Гільзи валялися не тільки на столах, а навіть і на підлозі.

Я з утіхою втягнув носом повітря. Що я над усе люблю,