Довга ніч над Сунжею - Леонід Григорович Кононович

Лугиня ввійшов у зону вогню й, обернувшись, зупинився в центрі щита. Лице його було незворушним.

— Одна хвилина! — сказав Раб, показуючи Ронні на годинника.

— Що?.. — не втямив той.

— Снайпер фіксує мішень протягом хвилини, — пояснив Раб. — Лише після цього йому зав'язують очі.

Янкі вражено крутнув головою. Він анітрохи не вірив у цей трюк. Ще чого… навіть він, американець, представник могутньої нації, не може такого вчинити — а тут якісь українці, про яких ніхто ніколи не чув!..

Я зняв парабелум із запобіжника й загнав набій у ствол.

— Давай! — не обертаючись, звелів я.

Раб узяв брезентовий мішок і, підійшовши ззаду, надів мені на голову. Американець вилаявся. Тоді не втерпів і обійшов мене кружкома, певне, видивляючись, чи немає десь отвору для очей.

— Десять, дев'ять… вісім… шість… два, один… плі! — скомандував Раб.

Я бачив Лугиню якимсь внутрішнім зором, — він стояв переді мною на відстані витягнутої руки, й мені видно було кожнісіньку рисочку його лиця, кожну цятку на шкірі, кожну волосину на голові; я відчував це живе, пульсуюче тіло на фоні прицілу свого парабелума й знав, якою буде траєкторія кулі, як простягнеться вона через всеньку залу, як пройде за сантиметр од його вуха, шиї, плеча… Я не міг схибити — надто вже я зрісся з цим пістолетом, надто вже часто доводилося мені стріляти в людей й надто чіткою була моя пам'ять.

Парабелум загримів, часто й рвучко, викидаючи стріляні гільзи. Чутно було, як з прикрим хряском входять у сухе дерево щита пістолетні кулі; я плавно тиснув на спуск, окреслюючи вогнем кремезну постать, яка відбилася у моїй пам'яті; нарешті відгучав останній постріл, і я завмер, опустивши парабелума.

Довкруг полегшено зітхнули.

— Фак' ю! — понуро сказав Ронні. Й замовк.

— Смертельний номер! — почувся коло мене насмішкуватий голос Лугині. — От прострелиш колись мою головешку!..

Я зняв мішок, і в вічі вдарило потужне світло люменсцентних ламп, які горіли під стелею.

— Не прострелю! — буркнув я, заганяючи в колодку парабелума споряджену обойму. Тоді обернувсь до американця. — Коньяк?

Той понуро мовчав, підкидаючи на долоні підзорну трубу.

— Не вірив, бач! — кивнув на нього Раб. — Мусив йому трубу дати, щоб усе було без обману!..

— Американці, вони такі! — сказав я повкраїнському. І поанглійському: — Послухай, Ронні, ти що, в цирку ніколи не був?

— Ну й що? — буркнув він.

— Це ж елементарний трюк з репертуару циркових стрільців! Вони, щоправда, стріляють з гвинтівки, але так само бойовими патронами й теж зав'язують очі. Людина може все, навіть неймовірні речі — треба тільки талант і тренування…

До зали зазирнув якийсь драб у камуфляжі.

— Оскара до телефону! — гаркнув він.

Я поклав парабелум на стойку й вийшов у коридор.

— Гало! — сказав я, притискаючи трубку до вуха. — Говоріть, я слухаю!..

— Зайди, — озвався на тому боці Мурат. — Маємо новини.

У кабінеті шефа сиділа якась чорнява дівчина в джинсовому костюмі. Видно було, що вона не дуже бентежиться офіціозом, якого напустив на себе Мурат: між пальцями в неї диміла цигарка, та й розсілася вона досить безцеремонно в фотелі, навіть ногу за ногу закинула.

— Це, — сказав Мурат, підводячи на мене погляд, — Леся!..

Я стенув плечима. Леся то й Леся… Ще жінок мені не вистачало! На моє переконання, в детективному бізнесі їм робити нічого.

— Слухаю вас! — коротко сказав я, сідаючи в крісло.

Вона оцінююче зиркнула на мене. Очі в неї були темні й якісь безсовісні.

— Я напала на слід російського агента, — заявила вона. — Того, що зветься Глобус.

— Ви — співробітник «Тартару»? — перебив я її.

Вона зітхнула й подивилася на Мурата.

— На контракті, — сказав той. — Виконує окремі доручення інформаційноаналітичного відділу.

Я подумав.

– І де ж ви напали на слід?

Під моїм поглядом вона знітилася.

— Казино «Диск». Він приходить щосуботи о восьмій вечора. Можливо, для зустрічі з кур'єром.

— Це все? — гостро подививсь я на неї.

— Все, — незворушно відказала вона.

Я покрутив головою.

— Дивний спосіб контакту. Звідки у вас ця інформація?

— Я часто буваю в цім казино, — спокійно пояснила вона. — і в мене добра пам'ять на обличчя. Коли мені дали фото, я впізнала на нім чоловіка, якого бачила в цім закладі щосуботи. Мене ще й здивувало: чому він з'являється рівно о восьмій? Аж он воно що…

В кабінеті запала мавчанка.

— Тактак! — озвався нарешті Мурат. І до мене: — Що скажеш?

— Не знаю! — буркнув я. — Візьмемо до уваги, звичайно… якщо це не брехня!..

Дівчина крутнулася, неначе її голкою штрикнули.

— Брехня?! — вигукнула вона. — А ви знаєте скільки часу я працюю на «Тартар»?

Мурат замахав на неї руками.

— Знаємо, знаємо… — примирливо сказав він. — Просто цей пан не довіряє жінкам… Є за ним такий гріх!

Вона ображено глипнула на мене своїми безсовісними очиськами. Тоді войовниче зиркнула на Мурата.

— Винагорода? — поспиталася вона.

Шеф став було щось казати, але я випередив його.

— Після того, як перевіримо факти! — сухо відрубав я. — Не раніше. Сьогодні в нас, до речі, субота. Чекатиму вас в казино!

— А… — розкрила вона було рота, але я перепинив її лаконічним жестом.

— Більш не затримую вас! До вечора.

Леся загризла вуста. Тоді підвелася й, не кажучи ні слова, рушила