Довга ніч над Сунжею - Леонід Григорович Кононович
Фари вихопили з пітьми якесь авто. Воно стояло попід узбіччям, габаритні вогні були погашено. Коло авто стовбичив міліціянт у форменому кожусі.
Коли я під'їхав ближче, він махнув своїм пасастим києм, показуючи мені на обочину.
За мною йшов якийсь ваговоз. Я збавив ходу, й він відразу ж нагнав мене, заливаючи кабіну потоком сліпучого світла. По тому вийшов у лівий ряд і пішов бік у бік з моїм БМВ, хоч міг його обійти. Коли ваговоз здійснив отой маневр, ззаду засяяли фари якогось авто, — воно гнало на повній швидкості й за мить опинилося за якихось десять метрів од заднього бампера моєї машини.
Я звернув на обочину й загальмував позаду міліцейського авто. Далі вимкнув двигун, дістав права і потяг ручку дверцят, збираючись вилізти надвір…
… аж зненацька події, мов би з ланцюга зірвавшись, почали рухатися з блискавичною швидкістю: грузовик опинився впритул їз моїм БМВ й пронизливо завищав гальмами, блокуючи виїзд на шосе; задня машина звернула на обочину й, засліпивши мене фарами, перекрила шлях до відступу; з міліцейського авто вийшло двоє зарязяк у цивільному, а міліціонер, покинувши свій жезл, вихопив пістолета, — і тоді я зрозумів, що це пастка.
Я встиг вискочити надвір, перш ніж вони оточили машину. Їм загадали взяти мене живцем, і це було помилкою, — в таких, як я, спершу треба всадити кулю, а потім надівати наручники. Драб у міліцейському кожусі так і не втямив, що ж сталося, — я спритно вдарив його ногою по руці, й пістолет, перевернувшись, щез у пітьмі. Місця було обмаль, й вони не встигли прийти йому на допомогу, а коли прийшли, то було пізно: один короткий удар, — і він заточився назад, обертаючись довкруг своєї осі. Ззаду метнулась якась тінь; я зловив її за руку, й, крутонувшись, щосили пожбурив через голову. Напасник перелетів через мене зі швидкістю кур'єрського поїзда і влучив ногами в одного з тих драбів, котрі вилізли з авто. Чутно було, як хряснули кістки; обоє повалилися додолу, й хтось дико заревів. На мене кинулися зусебіч; їх було щось душ із десять, але жоден не вмів працювати як слід, й коли ми зчепилися, то всі переваги були на моєму боці. Детектив мого класу знає силусиленну всяких трюків, і з ним краще не входити в рукопашну, — тим більше що в «Тартарі» мене спеціально тренували для поєдинку з п'ятьма й більшою кількістю противників. Це було справжнє побоїсько: двом я скрутив в'язи, одного звалив ударом по горлянці, ще одному поламав ключицю, а якогось йолопа, котрий плигнув на мене з кабіни ваговоза, зловив за ноги й в однісінький мент розчахнув, як суху галузку. Аж тепер їм стало втямки, що не вони будуть калічити мене, а навпаки — я їх калічитиму, причому, не знаючи пощади; двоє поспішно відступили до авто, шукаючи зброю, якийсь драб ще кинувся було вперед — але так дістав по черепу, що крутонувся мов дзига, й заорав носом у сніг.
— Назад! — крикнув хтось командирським голосом. — Идиоты, все назад… быстро!
Я обернувся й побачив Глобуса.
Він стояв переді мною, здоровий неначе лут, у спортивному костюмі й в'язаній шапочці, й кулаки його звисали по боках, мов гирі. Я кинувсь на нього, вкладаючи у цей стрибок всю свою міць; перед очима, зливаючись в одну сліпучу смугу, майнули автомобільні фари; він ухилився, перемістившись по діагоналі, але я встиг зачепити його ногою по голові; п'ята ковзнула по черепу, зриваючи вовняну шапочку; він атакував мене в стрибку, але я, демонструючи свою феноменальну реакцію, випередив його, й наші тіла зустрілися в повітрі мов дві блискавиці; Глобус прийняв удар і, перевернувшись мов кіт, приземлився на всі чотири. Я бачив, як він поволі піднімається, крутячи головою, наче ведмідь, як лиховісно горять в його масивному круглому черепі зеленкуваті очі, як він піднімає руку…
… і цього разу це була вже моя помилка: коли я плигнув уперед, розкручуючи своє тіло, в коронному стрибку, протягом якого противнику завдають кілька смертельних ударів, то в лице мені вдарив струмінь нервовопаралітичного газу.
Під стелею горіла жовта лампочка в погнутій дротяній решітці. Трохи далі, на стіні, видно було довгі іржаві патьоки.
Підвал якийсь, чи що, зачудовано подумав я, насилу підіймаючи обважнілі повіки. Тоді підняв голову й став роззиратися. Це й справді був підвал. Грубі залізні труби з коліщатами засувок. Цементна підлога. Чутно було, як в кутку цяпає вода.
Хай йому всячина, але де ж я всетаки перебуваю? А головне, як мене сюди занесло? Я спробував напружити пам'ять, але в голові було порожньо. Чекай, чекай, що ж сталося годину тому? Я… я був у казино, потім ота рулетка, де якийсь драб виграв купу грошей… але як же ж його звали? Щось дуже знайоме… Ронні, чи що… Але звідки ж тоді я його знаю, га?
Голова боліла, але вже не так люто. Хоча речі й предмети довкруг немов би пливли в сірому тумані. Підвал. Якісь труби. Залізні двері. Ота лампочка вгорі…
Я спробував було підвестися — й аж вилаявся од несподіванки.
Я лежав на твердому дощатому тапчані, припнутий поперек тулуба грубими брезентовими пасами. В перший момент я здивувався, потім цей подив переріс у лють, і я щосили шарпонувся, намагаючись розірвати ці проклятущі пута, — але марно.
За дверима щось грюкнуло. Потім почулися голоси.
— Гей, там! — гаркнув я на всю горлянку. — Ану сюди, хутко!
Двері стусонули ногою, й вони з вищанням розчахнулися.
— О, — вигукнув височезний драб з цинічним щурячим писком, — та він очуняв! Ні, поглянь тільки — через двадцять хвилин! Оце клієнт так клієнт!..
Другий покрутив головою. Він був якийсь немов би сонний на взір, і тільки очі зблискували
