Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

– Здається, то була дівчина…

– Здається?

– Я певен.

Тарас Адамович ще уважніше подивився на співрозмовника.

– Більше ви нічого не запам’ятали?

– Я… вона була елегантна. Я ще подумав: якось дивно, що вона має якесь відношення до…Відділу садівництва…

Тарас Адамович вийшов з редакції з усмішкою на вустах. Хтозна, чи худорлявий звертатиме увагу на того, хто принесе наступне оголошення, але якщо він справді зможе допомогти в розслідуванні – отримає винагороду. Принаймні так він йому пообіцяв. На слова про гроші він відреагував дуже позитивно, отож є надія, що наступного разу він пильніше придивлятиметься до будь-кого з Відділу садівництва Київського товариства сільського господарства.

До полудня Тарас Адамович також встиг купити квиток у касі Інтимного театру на вечірню програму й повернутися додому. Лишалось визначитися з тим, кого варто взяти з собою. Міра акуратно занотувала б його роздуми, зате Щербак… Щербак упіймав би кількох можливих свідків, поговорив би з колегами-художниками. Де він там живе, поціновувач балету? Тарас Адамович витягнув записника й знайшов потрібну адресу.

Цього разу рушив на трамвайну зупинку – 13-й маршрут проходив поблизу Гоголівської. Подумалось: «Зручно. Отже, вибір на користь художника. З курсисткою можна поговорити пізніше». На столі, що стояв на веранді, лишив записку для Міри на випадок, якщо не встигне повернутися до її приходу. Хтозна, чи надовго його затримає розмова з художником. Чи погодиться Олег Щербак, нещасливий залицяльник, допомагати слідчому шукати Віру Томашевич?

Будинок на Гоголівській, четвертий поверх. Невідомо, чи застане він вдома художника, але сподівався на це. Підіймався сходами, прислухаючись до звуків. Ось чиїсь кроки, гавкіт собаки. Високий чоловік у формі швидко спускався вниз, зачепивши рукавом валізку Тараса Адамовича. Колишній слідчий зупинився перед напівпрочиненими дверима. Здивовано роззирнувся, злегка постукав.

– Олеже Іраклійовичу! – погукав господаря. З надр квартири почув якесь мугикання, потім у шпарині, що її лишили напівпрочинені двері, з’явилась невдоволена половина обличчя художника.

– Що ще? – стражденним тоном протягнув він. Завваживши Тараса Адамовича, здивовано закліпав. Половина обличчя з невдоволеної перетворилась на майже радісну.

– Щасливий бачити вас! – художник широко прочинив двері, демонструючи на собі розцяцькований квіточками довгий халат. Друга половина обличчя, яку тепер гість міг роздивитись, виглядала не так радісно, як перша – художник тримався за око.

– Щось сталося? – запитав Тарас Адамович.

– Заходьте, розповім, – запросив його Щербак до помешкання. Тарас Адамович переступив поріг.

Квартира була простора, з великими вікнами, захаращена неймовірною кількістю яскравих речей, проте, як не дивно, виглядала ефектно. Неабияке враження на Тараса Адамовича справив великий диван насиченого вишневого кольору – таких йому ще не доводилося бачити. Поруч з ним – плетене крісло з купою рожевих подушок. Біля вікна – мольберт, вздовж стін розставлені картини й натягнуті полотна, фарби й пензлі. В одному з кутків – етажерка з книжками, на підвіконні – якісь папери і яблуко. Посеред кімнати – скляний столик, на ньому порожня пляшка, біля столика – розбитий келих. Господар зник в іншій кімнаті і за хвилину повернувся з пухнастим віником.

– Потрібно відразу зібрати скло, – пояснив він. – Минулого разу я махнув на це рукою, а потім з тиждень діставав скалки зі стоп, – пожалівся він, а гість завважив, що його співрозмовник – босий.

– Вип’єте чогось? – ввічливо запитав він у Тараса Адамовича.

– Чаю, – кивнув Тарас Адамович.

– Хвилинку, – господар знов зник у сусідній кімнаті. Тарас Адамович пройшов вздовж дивана й почув із сусідньої кімнати:

– Почувайтесь, як удома!

Тепер Щербак повернувся з тацею, на якій загрозливо шипів чайник, а обіч нього стояли фаянсові чашки, розмальовані квітами. На дні обох чашок лежало щось скоцюрблене, схоже на корінь якоїсь рослини.

– У мене тільки два запитання, – почав гість. – Те, що лежить у чашках – неотруйне? І що з вашим оком?

Художник, який встиг змінити халат на широкі штани й сорочку, елегантно вмостився в плетеному кріслі. Налив окріп у чашки і жестом запросив Тараса Адамовича зазирнути:

– Дивіться!

Скоцюрблені коріняки за хвилину спливли на поверхню й розкрилися ніжно-рожевими квітами. Тарас Адамович вражено усміхнувся. Чай темнішав, набував насиченого зеленого кольору.

– Китайський зв’язаний чай. Кажуть, його придумали для естетичної насолоди імператора. В тяжкі дні я іноді хочу відчувати себе китайським імператором, – сумно усміхнувся господар.

– Сьогодні такий день?

– Як бачите, – Щербак підніс руку до підбитого ока.

– То що сталося?

– О, до мене приходив клієнт… По картину. Але в нас різні естетичні уподобання…

Тарас Адамович обережно взяв у руки чашку. Художник приклав до ока вологий рушник.

– Цей чай краще заварювати у скляному посуді – виглядає ефектніше. Але… в моєму домі скляний посуд довго не живе, – він стенув плечима.

– У фаянсі теж доволі ефектно, – усміхнувся Тарас Адамович.

– Дякую, – художник підніс чашку до губ.

– То ви часто… не поділяєте естетичних уподобань ваших клієнтів? – запитав Тарас Адамович.

– Тільки якщо вони – неотесані мужлаї, – різко кинув Щербак. – Це був Назимов.

Слідчий відставив чашку, пронизав його поглядом.

– Так, Сергій Назимов. Приходив по картину. По Віру, – він розвів руками. – Не бачу сенсу критися від вас.

Тарас Адамович уважно стежив за його рухами. Щербак повільно поставив чашку на столик, підвівся, підійшов до етажерки, розвернув одну з картин, що стояла обіперта об стіну. На картині була балерина. Тарас Адамович не знав, як називаються балетні пози і па, певно і для того руху, що його зупинив у часі художник на полотні, була якась назва. Балерина завмерла, склавши руки куполом над головою. Тендітна, прекрасна й невловимо знайома. Потім він зрозумів – у рисах Віри Томашевич вгадувалась зовнішність сестри.

– Гарна, – похвалив він картину.

– Назимов хотів її купити.

– Не зійшлися в ціні?

– Щось таке, – художник сумно усміхнувся. – Він вважає, що її можна купити, для мене ж – вона безцінна.

– Він не говорив, навіщо йому картина?

– Ні. Ми взагалі не надто довго говорили. Цицероном його не назвеш, – він ще раз притиснув рушника до ока, застогнав. Тарас Адамович ковтнув чаю. Дивний посмак, неймовірний аромат.

– До речі, якщо бажаєте, то можете запитати в нього особисто, навіщо йому картина – він залишив свою адресу. – Щербак недбало взяв журнал з етажерки, на обкладинці якого