Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

Тарас Адамович акуратно вписав її у свій записник.

– У разі, якщо я передумаю з «Вірою», – пояснив Щербак, хоч слідчий і не вимагав пояснень.

Тарас Адамович допив чай, сумно поглянув на квітку, що стомлено згорнулась на денці чашки. Зараз вона не вражала красою, як тоді, коли виринула з-під води у маленькому фаянсовому озерці. Гість художника обережно поставив чашку на столик.

– А навіщо ви малювали картину?

– Тобто?

– Хіба не збирались її продавати? Художники саме для цього й малюють картини?

– Пишуть.

– Так, звичайно. Пишуть.

Щербак замислився, відкинувся в кріслі, прибрав волосся з чола.

– Не можу сказати. Писав, бо… хотілося бачити її такою. Розумієте, Віра дедалі частіше вдавалась до танцювальних… експериментів. Класика балету – танець на пуантах. Але Віра… вона говорила, що танець босоніж – це нове народження балету.

– Ви так не вважаєте?

– Це вульгарно, – він сумно усміхнувся, – і личить нетверезим художникам, покинутим у порожніх квартирах чи майстернях. Зовсім не балеринам…

Тарас Адамович не надто співчутливим тоном перервав його:

– До речі, про нетверезих художників – я маю квитки на вечірню програму в Інтимному театрі.

Щербак зупинився біля вікна, взяв яблуко, надкусив.

– Не ходіть, Тарасе Адамовичу, це шаблонний театр мініатюр.

– Я йду туди не заради естетичної насолоди, – відповів слідчий, – а в інтересах розслідування. Складете мені компанію?

Щербак стенув плечима:

– Хочете оглянути приміщення?

– Можливо. Й поговорити з тими, хто міг бачити Віру у вечір зникнення.

Щербак відійшов від вікна, подивився на свого гостя.

– Що ж, я в повному вашому розпорядженні, – господар квартири ще раз продемонстрував вміння виглядати елегантно навіть босоніж: ефектно вклонився й поклав надкушене яблуко на підвіконня. – Буду вашим… як називають помічника слідчого?

– Помічник слідчого.

Щербак скривився.

– Треба попрацювати над термінологією, – усміхнувся він. – Від того, як називати речі, залежить те, як їх сприйматимуть. Аби я сказав, що кинув вам у чашку жмуток бур’яну, ви б навряд чи відчули посмак чи аромат. Але імператорський зв’язаний чай самою назвою примушує шукати відтінки смаків.

Тарас Адамович закотив очі й відклав книжку, з якою приготувався терпляче чекати, поки несподіваний помічник слідчого убереться для походу в шаблонний театр мініатюр.

– Імператорські чаї цінні не лише своєю назвою, – не втримався він від коментаря. – Я, скажімо, надаю перевагу імператорському жовтому чаю. Кажуть, китайці зазвичай не продають його, а міняють, і тільки на хутро. Один з видів цього чаю – з бруньок. Є навіть спеціальні правила їх збирання, які називають «дев’ять, що не зривають»: не можна зривати чай в дощ, не можна зривати бруньку в росі, ледь розкриту бруньку чи фіолетову – теж не можна. А ще не можна…

– Так, так, я зрозумів, китайці – страшенні педанти, – перервав його художник, розмахуючи руками.

– Я перелічив тільки чотири правила з дев’яти. Отож ви можете уявити, наскільки складним є процес заготівлі чаю. Імператорський зв’язаний чай, який ви так любите, теж потребує уваги: зв’язувати листя потрібно вручну й підходять для цього лише найсвіжіші листочки.

– Гадав, ви віддаєте перевагу каві.

– Я віддаю перевагу якості, – усміхнувся Тарас Адамович. – Насправді, я лише зрідка п’ю китайські чаї. Частіше – грузинські. На щастя, маю друга, який не стомлюється поповнювати мої чайні запаси. Обов’язково пригощу вас наступного разу, аби ви могли порівняти. Чай грузинського князя не гірший за імператорський.

– Що ж, тоді я вже готовий напроситися до вас у гості, – розсміявся художник.

– Не раніше, аніж ми разом відвідаємо Інтимний театр, – безапеляційно мовив Тарас Адамович і знову взяв до рук книжку, яку щойно відклав.

VIII. Гарде!

Партер Інтимного театру вміщував понад тисячу глядачів. Тараса Адамовича здивувало те, що всі місця були зайняті. Він також завважив, яку увагу публіки привертав Олег Щербак, який павичем виступав поруч з ним, убравшись, певно, в найяскравіший свій костюм: оливкового кольору піджак і штани в тон.

– Добирав під окуляри, – ніби вибачаючись за свій вигляд мовив художник, ховаючи підбите око за жовтими скельцями. Він ризикнув їх зняти лише в темряві зали, коли освітленою лишилась тільки частина сцени.

У клаптику холодного світла співачка почала занурювати глядачів в романсові настрої. Тарас Адамович спостерігав за нею, одночасно розглядаючи сцену. Поруч темнів профіль художника, поціновувача китайського чаю. В антракті про чай він уже не згадував – колишній слідчий зупинив його, коли той вирішив перехилити третій келих шампанського.

– Ми тут, аби поговорити з артистами, – нагадав він.

– Саме в такий спосіб, я й намагаюся підготуватися до розмови, – усміхнувся Щербак, але келих облишив і слухняно повів Тараса Адамовича за лаштунки.

– Обережно, – попередив він слідчого, – тут східці.

– Зі сцени?

– Так. Ними артисти спускаються вниз, до гримерок.

– Отже, саме тут зустрів Віру той художник.

Щербак стенув плечима:

– Мабуть. А її сестра каже, що зустрів?

– Мені це видається дивним. У театрі заведено зустрічати балерин під сценою?

Щербак зняв окуляри і протер їх полою піджака:

– Хіба гарненьких, – усміхнувся він.

Тарас Адамович зупинився на східцях, спершись на поручні.

– Вас це не бентежило?

– Що саме?

– Що Віра, здається, мала цілу колекцію шанувальників.

Художник на мить замислився, потім відповів:

– Я думав про це. Зрештою, кожен з нас щось колекціонує. От ви, наприклад… – він завагався, добираючи приклад.

– Листівки.

– Просто листівки? – перепитав майже розчаровано.

– Листівки з краєвидами Києва.

– Нудно. Я думав, ви колекціонуєте досьє на серійних убивць. Ото була б цікава колекція! А листівки… – він помовчав і додав: – Вірина колекція теж не вражала оригінальністю.

Потім зблиснувши скельцями окулярів, кинув з образою:

– А деякі експонати з неї взагалі не варті уваги.

– Ви про Назимова?

– Не тільки про нього. Він не перший військовий, який кричав Вірі «Браво!» з партеру.

– Хіба партер створено не для того, аби з нього кричали «Браво?» – запитав з темряви оксамитовий жіночий голос. Під маленьким ліхтарем за столиком, що ховався за поворотом коридору, сиділа дівчина. На голові – дивна прикраса з пір’я, в руках цигарка, на тонких, майже