Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

Якийсь час чоловік мовчав. Він спокійно сидів на передньому сидінні і тупо дивився у вікно.

Хльостав дощ. При в’їзді на приміську бензоколонку голосував довговолосий блондин, в особі якого було щось кроляче. На вигляд не більше двадцяти. Джинсовий костюм наскрізь промок. На голові — бейсболка, з якої капало, немов з даху. Волосся струменіло мокрими змійками по плечах. Хлопець здавався втомленим і смутним. Чоловік стрепенувся. Обличчя його набуло осмисленого виразу.

— Зупини, підвеземо, — він владно поклав руку на кермо. — Шкода хлопця.

«От як він знайомиться зі своїми дружками!» — промайнуло в голові жінки, і біль знову стис її серце. Тонкі губи скривилися в безмовній презирливій посмішці.

Вона скинула руку супутника з керма, заклала небезпечний вираж і піддала газу. Джип промчав за півметра від блондина, обляпавши його водою з голови до ніг.

— Що ти робиш, суко?! — заревів чоловік, і його міцна рука стисла передпліччя жінки з первісною, звіриною силою.

Їй зробилося страшно від думки, що варто різко крутонути кермо — і машина полетить у кювет. А вона здатна на це! Зараз вона здатна на що завгодно.

— Давай обговоримо все це спокойно, — із тремтінням у голосі сказала жінка і звернула на путівець.

Смеркло. Злива припинилася так само швидко, як почалася. Жінка із силою хряснула дверцятами джипа, прихопивши із собою шкіряну сумочку. Про всяк випадок.

Дуже хотілося пити. Вона розуміла: треба заспокоїтися самій і заспокоїти його. А потім уже їхати на дачу. Але в чоловіка були інші плани на цей вечір. Він знову здавався холодним і тверезим.

— Якщо тобі неприємне моє товариство, давай повернемося до міста, — запропонувала вона.

— Поки ти не розповіси мені, як саме ти його вбила, ми нікуди не поїдемо, — у голосі чоловіка звучала недвозначна погроза. — Будеш відмовлятися — стане гірше.

Жінка знала, що він не кидає слів на вітер. І їй стало страшно.

— Добре. Давай розберемося. Але спочатку дозволь мені сходити по-маленькому.

— Давай. Тільки тут, за два кроки. Я відвернуся, — гидливо сказав чоловік. — І не здумай тікати. Я бігаю набагато швидше.

Він відвернувся. Сів на почорнілу колоду і скорботно опустив голову на руки.

Жінка відступила на два кроки. Безшумно розкрила сумочку і вийняла електрошокер фірми «Сінпай». Повернула регулятор потужності електричного розряду на максимум. Скинула туфлі. Навшпиньках наблизилася до чоловіка зі спини і всадила голівку електрошокера йому в шию. Чоловік тихо охнув і осів на землю.

Той хлопець, який продав їй «Сінпай», запевняв, що коли регулятор потужності на максимумі, одного розряду досить, аби убити. Але вона ще раз доторкнулася до чоловіка шокером. Цього разу до грудей. Аби напевне.

Це було зайвим. Чоловік був уже мертвий.

Вона відвезла труп чоловіка на дачу і залишила в гаражі. Тут його будуть довго шукати.

Як би не хотілося їй чимскоріше прийняти теплу ванну, треба було владнати ще одну нелегку справу: втопити джип. Водоймище, куди вони ще два тижні тому їздили на пікнік, знаходилося за переліском.

Жінка забрала з кабіни все, що могло вказати на її перебування в салоні. Потім ще раз оглянула бардачок, кинула швидкий погляд на заднє сидіння. Начебто усе. Захлопнула дверцята і відправилася на пошуки каменю, що був необхідний для здійснення її задуму.

Довго шукати не довелося. Її добутком став шматок бетону, що вивалився з фундаменту споруди, у якій віддалено вгадувалися залишки великої дитячої каруселі.

Жінка насилу притягла уламок до джипа. Вона поклала його на підлогу перед сидінням водія. Потім під’їхала до самої крайки води. Зафіксувала кермо. Переключилася на першу передачу. Відтак привалила бетонним уламком педаль газу. І ледь устигла відскочити. Джип рвонув, обдавши її піском, і пішов на дно. «Загибель „Титаніка!“» — задоволено гмикнула жінка. Туди тобі і дорога.

Вона сіла в електричку тільки о пів на четверту ранку. Мерзлякувато наїжачившись, дивилася у вікно, притискаючи до грудей сумочку. На її колінах лежала мокра парасоля. Волосся ще не встигло просохнути. Руки і ноги були покриті гусячою шкірою. Вона почувала страшенну втому.

Дороги, власне кажучи, не було. Тільки просіка і дві колії, між якими колишеться на вітрі життєлюбна трава. Найкращий джип у світі, темно-зелений ГАЗ-64 зі знятим брезентовим верхом, відпочивав у затінку здоровенної крислатої ялини. На галявині возилися Другий і Третій — стрижений під «бобрик» кремезний здоровань і височенний хлопець із довгим волоссям, зібраним у хвіст. Другий, як звичайно, мовчав і зосереджено колов дрова. Третій нанизував на шампури великі шматки добірної свинини упереміж із цукрово-білими кільцями цибулі. Десь дуже далеко, за лісом, ледь чутно рокотав гвинтокрил.

Риков умиротворено подумав, що давно не бачив гвинтокрилів над хребтом Іолго. Утім, не так часто він тут і бував. Напевно, пожежники. Або авіапошта.

Нарешті Аркадій Всеволодович міг дозволити собі розслабитися. Три дні в Японії випили з нього більше сил, аніж три місяці в Києві. Риков давно помітив: тільки тут, на Алтаї, він може хоча б частково відновити заподіяні на переговорах зі східними партнерами втрати. Цікаво усвідомлювати, що ще позавчора був у місці, де п’ятнадцять мільйонів чоловік зосереджені на п’ятачку радіусом двадцять кілометрів. А сьогодні на