Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

— А ви бачили жінку, чи цього хлопця? Зможете впізнати, якщо знадобиться? — Туполєв знову ввімкнув диктофон.

— Ні, жінку ніколи не бачила. Один раз чула її голос. Там на веранді більярд. Коли там грають, усі розмови чутно на вулиці. Я якось заходила, місяці три тому. Як сьогодні, по зарплату.

— А що вона говорила?

— Пам’ятаю, вона кричала: «Аліку, це нечесно!» Голос такий неприємний. Вольовий, недобрий. Вона, по-моєму, об нього ноги витирала.

— А цей молодий друг?

— Цього я мигцем бачила ще на початку весни. Здається, у березні. Але він був у модній куртці на хутрі, каптур на голові. Обличчя не пам’ятаю. Тільки пам’ятаю таке довге кучерявеньке волосся. А ще він був такий високий і худенький. Ноги як сірники. Напевно, їсть погано.

— Спасибі вам, Дарино Федорівно, — із щирою вдячністю сказав Туполєв. — Ви дуже допомогли слідству.

— Рада була допомогти, — жінка попрямувала до воріт.

Із гаража вийшла судмедексперт Марія Стрілецька.

— Ну що там, Машо? — запитав Володимир.

— Хайдаров Алі Рафігович. Насильницька смерть від електрошокера. Я знайшла два сліди зіткнення з голівкою пристрою — на шиї і на грудях. Смерть настала вчора близько шостої вечора. Інших ушкоджень тканин немає. Очевидно, що вбивство відбулося не в гаражі.

— А з чого це випливає?

— Коли людина вмирає, а від максимального розряду електрошокера смерть миттєва, мускулатура розслаблюється. Це стосується, зокрема, і сечового міхура. На місці, де лежить убитий, мною сечі не виявлено, отже…

— Зрозумів, зрозумів, — перебив її Володимир.

— А тепер, поки Волков там пальчики шукає, я поділюся з тобою деякими спостереженнями.

— Давай, поділися. Буду радий.

— По-перше, до підошов убитого пристали дві хвоїнки. Я їх упакувала. По-друге, на штанях свіжа пляма. Червоне вино. По-третє, у нього в кишені штанів документи. Права і талон техпаспорта на джип «Ніссан». Портмоне, багато грошей. І, по-четверте, його привезли сюди на машині, яка потім від’їхала.

— Картина невесела, — додав Андрій, який саме нагодився.

Він уже розпитав усіх працівників міліції, що прибули з Балки, поговорив із сусідами, постояв над душею експерта Анатолія Волкова, який безуспішно шукав на воротах гаража відбитки пальців, оглянув сад і розбиті горщики з квітами.

— Отже, так. Гараж відкривається не тільки ключем, а й за допомогою дистанційного керування. Тому, як я і думав, відбитків убивці немає і, напевно, не буде. Волков сказав, що, судячи із ширини слідів машини і малюнка протекторів, можна припустити, що убитого привезли на джипі. Не виключено, на його власному. Цю дачу Алі Рафігович наймав. Власник дачі — Іван Степанович Курінний, інженер-турбінобудівник. Він разом із сім’єю живе в Бразилії, де курирує якийсь проект. Пробуде там до кінця цього року, так що поговорити з ним можна тільки по телефону. Міської адреси Алі Рафіговича сусіди не знають, але це питання ми вирішимо швидко. А в іншому… — зам’явся Андрій, якого дещо дратувала манера Володимира вислухувати його, не перепитуючи.

— …А в іншому — ясність одна. Туман, — зітхнув Володимир, підбадьорливо усміхнувшись Андрієві.

Горілку розливали на шістьох. Ще дві повні склянки стояли осторонь, накриті скибочками чорного хліба.

По першій випили мовчки і не закушуючи. Через хвилину вдарили по другій і відразу захрумтіли солоними огірками. Риков подумав, що давно вже не випивав ось так: за посірілим від часу дощатим столом, із гранчаків.

— Усе-таки вам дуже пощастило, — видихнув Іван Балтин, агротехнолог. — Не так часто тувинці крадуть череду і зовсім рідко за ними відряджають у погоню аж трьох міліціонерів.

— Без образ, хлопці, — поспішно додав Іван, помітивши, як витягнулися обличчя у двох сержантів і старшого прапорщика.

Прапорщик махнув рукою: мовляв, чого вже там.

— Але ж украли не в кого-небудь, а в зятя мера Горно-Алтайська, — прапорщик поважно здійняв палець. — От нас капітан і послав. Щоб, каже, без корів не поверталися Але які вже тут корови…

— Ах, у зятя мера… — дуже серйозно сказав Іван, але Риков помітив, що очі агротехнолога сміються.

— Ви, пане Риков, замовте за нас слівце капітану, — продовжував прапорщик, пропустивши зауваження Івана. — А то корови вже в Туві, мабуть…

Незважаючи на моторошні події сьогоднішнього дня, Риков знайшов у собі сили посміхнутися.

— Не турбуйтеся, лейтенанте. Моє життя коштує трохи дорожче череди корів, і я зумію зробити так, щоб ніхто не залишився скривдженим.

Прапорщик просяяв від «лейтенанта» і благодушно кивнув.

— Ну що? По третій? — запропонував один із сержантів.

— По третій, — погодився Риков.

Того ж таки вечора за дві сотні кілометрів від робітничого селища фірми «Золотий корінь» пила і закушувала ще одна компанія. Їх було четверо, і поруч із ними стояла тільки одна склянка, накрита скибочкою хліба.

— За Ктиря. Упокой, Господи, його нечисту душу, — проголосив Монастир.

Вадюха і Боба згідно кивнули. Кантишу, якому куля міліцейського карабіна сьогодні прошила ліве плече, було наплювати і на смерть Ктиря, і на трьох кримінальників. Він хотів якомога швидше одержати свою «зарплату» і повернутися до Нюрки. А то зачекалася, мабуть. Він вихилив півсклянки, але пити до дна не став.