Злий - Леопольд Тірманд
Величезний низький зал являв собою картину страшного спустошення. Колись мармурові стіни були тепер обвалені, обгорілі, деформовані. Проламана стеля темніла величезними дірами, з яких звисали виступи муру, порослі плетивом покручених прутів, або стирчали химерно зігнуті величезні залізні балки; в підлозі зяяли глибокі й широкі вирви, що відкривали ще нижчі перекриття спаленого брухту з трубопроводів та зруйнованих котлів. І скрізь — на виступах стін, на залізних балках і рейках, на купах цегли і обгорілого залізяччя, на порослих дикою травою звалищах руїн, серед заіржавілих прутів, на обгорілих балюстрадах сиділи люди. Хто дав їм свічки, що їх вони тримали в руках, — чи подбав про це Шая, чи люди самі додумались до цього, — Меринос не знав. Миготливі вогники свічок кидали тисячі грайливих тіней та бліків на худі й товсті, вугласті й круглі обличчя, на темне й світле, блискуче від брильянтину волосся, виділяли контури кашкетів та беретів на головах, відбивалися в нахабних, зухвалих, темних і світлих очах. Філіп Меринос відчув новий приплив оптимізму:
— Шефе, — обізвався збоку голос Шаї, — можемо починати?
Меринос відштовхнув Шаю плечем і вийшов на середину залу. Його плечистий величезний силует без обличчя, мов товстозелений чорний знак оклику, врізався в гамір приглушених голосів, і гамір почав помалу стихати. Меринос стояв нерухомо і мовчав, а коли на ньому зосередилася загальна увага, а мовчання стало гнітючим і нестерпним, він високо підніс руку, описав нею коло й вигукнув:
— Хлопці!
Було щось таке в цьому вигуку, що влучило в серця невідомих йому людей. Запала тривожна тиша, яка вбирала в себе, мов губка. Філіп Меринос відчув: кожне його слово впаде тут, як зерно в жирну родючу землю. Глуха луна підземних руїн повторювала склади: «…оп-ці… оп-ці… оп-ці!..»
— Варшавська шпано! — повторив Меринос низьким, приглушеним, але енергійним голосом. — Завтра день розплати! З п'ятдесяти тисяч людей, які завтра прийдуть на стадіон, один чоловік мусить там зостатися! Мертвим зостатися на землі! Це має бути людина, яка отруїла вам життя в цьому місті! Знаєте, про кого я говорю?
Мов зле гарчання, прокотилося в юрмі слово. Глухий гамір зростав з усіх боків. Свічки тремтіли в нетерплячих долонях.
— Тихо! — гримнув Меринос. — Тихо, бо ще когось накличете сюди. Я ще не закінчив. Завтра кожен з вас дістане квиток на матч. Це подарунок від громадянина Кудлатого.
— Хай живе Кудлатий! — розлігся піднесений п'яний крик: ще секунда, і він поширився б, мов пожежа серед складеного в одному місці хмизу, якби не Шая, що одним стрибком опинився біля необачного крикуна: він зірвав по дорозі з чиєїсь голови шапку і запхнув її в роздертий криком рот.
— Тільки без маніфестацій! — в дзвінкому голосі Мериноса забриніла нотка гіркого гумору, — ми ж у центрі міста. І хоча міліція подякує нам завтра за зроблену їй послугу, але зараз я волів би не вступати в контакт з міліцією. Правда ж, колеги?
Веселий сміх: «Так!.. Та ж певно!.. Ясно, що так!..» пролетів уздовж амфілади слухачів.
— Пам'ятайте, панове, — голос Мериноса забринів з іронічною підлесливістю, — що суспільство дивиться на вас! Ви повинні звільнити Варшаву від грізного розбійника і за це дістанете ще по квитку на найцікавіший матч сезону. Ви будете діяти згідно з законом, і в цьому ваша сила! Закон і справедливість на вашому боці, а тому кожен камінь і кожна залізяка, що їх ви схопите завтра, будуть добрі.
Рештки п’яного белькотіння і гамору, які ще долинали з віддалених рядів, раптом змовкли. Війнуло злочином, неминучим, невідстапним. Зараз тут не було нікого, хто б думав, зо ЗЛИЙ завтра зможе залишитися живим. Наказ незламної всеосяжної дисципліни узяв присутніх тут
хуліганів і грабіжників у невидимі лабета. Пульсували скроні, часто стукотіли серця, видно було, що згромаджена енергія запалу мусить знайти якийсь вихід. І враз низенький щуплий підліток, що стояв біля Шаї, блискавично вихопив праву руку з кишені, підніс її до вуст, склав два пальці, засунув їх у рот і пронизливо свиснув. З хвилину у хмарах цигаркового диму вібрував самотній протяжний свист; потім ще хтось заклав пальці в рот, і свист пере плівся з першим; за секунду балки й мури затремтіли від потужного, схвильованого посвисту багатьох людей. Меринос схилив голову, ніби актор, зворушений своїм успіхом. Тоді ж як знак пошани упала і перша пляшка з-під горілки: описала невеличку дугу й розбилася біля ніг Філіпа Мериноса. З усіх боків, мов букети квітів, почали падати пляшки, чвертки і півлітрівки; свист то вщухав,
то знов посилювався в бурхливому хвилюванні. Навколо Мериноса сріблилося дедалі більше битого скла. Він стояв серед цього скалля, мов тореадор-звитяжець на заки даній капелюхами арені, відчуваючи справжнє зворушення. Прощався із своїм світом, із своїм оточенням,
Філіп Меринос увійшов до кімнати, і Олімпія замкнула за ним двері на ключ.
— Ось квитки на літак, що відлітає в понеділок, — сказав Меринос. — Вирушаєм, Олімпіє, вранці.
Він кинув на стіл два квитки, з помітками хімічним олівцем. Обвів поглядом велику кімнату і задоволено посміхнувся: кімната мала вигляд, наче після переїзду — скрізь висунуті шухляди, розкладені чемодани, розкидане вбрання.
— Ти вже пакуєшся, — мовив Меринос, посміхаючись; він відчував зараз велику любов до Олімпії за її активність, рішучість, швидкість у здійсненні найнебезпечніших намірів. «Нарешті, є жінка по-справжньому гідна мене», подумав він з гордістю. Притягнув Олімпію до себе і міцно поцілував її у розкриті вуста, від яких пахло дорогою помадою. Сильне гнучке тіло Олімпії м'яко й слухняно пригорнулось до Мериноса. У Мериноса затремтіли ніздрі.
— Так, — поволі мовила Олімпія, — пакуюсь. Але не знаю, чи поїду з тобою.
— Як це? — Меринос застиг від подиву, — я думав, що ти вже вирішила остаточно. Зрештою, — тут в
