Довга ніч над Сунжею - Леонід Григорович Кононович

— От… отпусти! Парень, пожалуйста… — захарчав він, спираючись навшпиньках.

— Не напрягай меня, мужик! — порадив я йому. — Скажешь, где Глобус — отпущу!..

Його лице було червоне од натуги.

— Честно?

— Честно, мужик!

— Скажу… — прохрипів він. — Черт его возьми!.. Он снимает хавиру в старом районе…

— Адрес? — незворушно поспитавсь я.

До кімнати заглянув Пітон. Він хитнув головою, показуючи на вихід, — пора, мовляв, пора!

— Улица… улица Заречная! — з натугою вихрипів чолов'яга. — Квартира на шестом этаже… дверь направо…

— Не врешь?

— Матерью клянусь! Вот сам увидишь…

Я подивився на нього й побачив, що він таки не бреше. Тоді перевів погляд на Пітона.

— Порядок?

— Да, — відказав той. — Хазу ликвидируем?

— Нет смысла, — сказав я, застібаючи куртку. Тоді витяг порожню обойму з автомата і вставив новий магазин. — Уходим. Вы, двое — вперед!..

— Э, — закричав мені вслід чолов'яга, — парень, ты же обещал!

Пітон хтів було обернутись, але я турнув його в спину.

— Давай, давай! Нічого озиратися… це мої розборки!

— Э… э… подожди! Ведь ты тоже человек… ты… — Голос урвався, переходячи в жахливе довге булькання.

МурМур із Пітоном бігцем стали підніматися по східцях. Я наглядав за ними, тримаючи вихід з підвалу під прицілом свого узі. Коли вони нарешті вискочили надвір, я обернувся й, не цілячись, дав коротку чергу поверх постаті, котра звивалася на тлі білої стіни.

Кулі перебили струну, й чоловік у картатому светрі як сніп гримнувся додолу.

За ніч погода змінилася, й на шосе, яке, огинаючи сквер, провадило до штабквартири «Тартару», стояли калюжі талої води.

— Дванадцятий! — сказав я командосові, котрий вийшов з вартівні коло воріт.

— Псевдо? — незворушно поспитавсь той, поправляючи на плечі автомат.

— Оскар… та відчиняй же ж, хай йому дідько!

Загудів електромотор, і броньована плита воріт помалу стала від'їжджати вбік.

От же ж йолопи, зітхнув я, натискаючи газ. Розвели тут секретність… а, головне, кожен день на воротях нові люди, котрі не знають мене в обличчя.

На стоянці бовваніло кілька авто. В цю ранню пору на службу приїхав тільки МурМур, — а може, він і не покидав своїх комп'ютерів, цілісіньку ніч чаклуючи над шифрограмами, — та ще Дядько Паюк, який очолював ударну групу командос, ну і ця нерозлучна пара, Барабаш із Гестаповичем… Щоправда, й шеф був на місці — його броньований БМВ («боевая машина вымогателей», як охрестити цю марку в народі) був припаркований біля самого входу.

— О, — гукнув Барабаш, загледівши мене у вестибюлі, — ти вже чув?

Запитання було винятково дурним. Але Барабаш на ввесь «Тартар» славився тим, що був тупий… ну, як двері, інакше не скажеш!

— Що я міг чути? — невдоволено буркнув я.

— О, — сказав Барабаш, розгортаючи переді мною газету, — дивись! Твоя робота?

Першу сторінку займав величезний знімок розгромленого офісу спільного підприємства «Лотос», — потрощені комп'ютери, купи цегли, двері, які тримаються на однісінькій петлі… «ПОМСТА ЧЕЧЕНСЬКОЇ МАФІЇ!» — кричав заголовок, набраний великими чорними літерами.

— Ти скажи! — пробурмотів я. — Ефектно…

Барабаш скрушно похитав головою.

— Така операція! — з жалем сказав він. — І ти не міг взяти нас із Гестаповичем? Що, не можна було підійти і сказать: «Хлопці, хочете розім'ятися»? Тут сидиш, сидиш, — ну ніяких тобі розваг…

Збоку підійшов Гестапович. Він був у камуфляжі й зі своїм нерозлучним шмайсером на плечі.

— Все, — сказав він, виймаючи з рота цигарку, — ти мені більш не друг! Поняв? Таку бойову операцію без нас…

— Ти мене на «поняв» не бери… поняв? — огризнувсь я, підіймаючись на другий поверх. Тоді спинився на сходовій площадці й натиснув кнопку ліфта. — Чекайте… незабаром роботи для всіх вистачить!

В приймальні сиділа Цуцичок.

— Ти чув? — поспиталася вона замість вітання.

— Чув, чув… — відмахнувсь я. — Мурат?

Вона кивнула на двері.

— Тількино приїхав… чекає на тебе, між іншим!

Шеф балакав з кимсь по селектору. Його здоровезна неоковирна фігура вивищувалася за столом як скеля.

— Ну? — поспитався він, поклавши трубку.

— Чув, — неохоче сказав я. — Добре розмалювали… чеченці, мовляв, починають терор проти росіян!

Мурат кивнув.

— Груба робота… я маю на увазі операцію! Треба ж було хоч отого начальника інформцентру затримати… А тепер він вже, напевне, сповістив Глобуса про цей наїзд! — Він махнув рукою. — Словом, ти знову надто ввійшов у роль… Що нового?

— Цілу ніч у засідці! — буркнув я. — Безрезультатно, причому.

— Де?

— На квартирі Глобуса.

— Підстави?

Я стенув плечима.

— Які підстави! Ми зробили обшук… ще вчора, після наїзду на «Лотос»… і знайшли схованку. Дискети з кодованою інформацією, зброя, долари… коштовності, врештірешт! МурМур тобі не казав?

— Я щойно приїхав! — буркнув шеф. — Що ще?

— Глобус не прийшов. Я чекав у засідці всеньку ніч, але марно. Зараз за квартирою стежить оперативна група.

— Ти гадаєш, він прийде туди?

Я посміхнувся.

— Голову дам одрубати, що прийде! Ти не уявляєш, наскільки це самовпевнений тип. Він же вважає себе суперменом. Крім того, оці дискети… там повинна бути дуже цінна інформація! Ну, й гроші, врештірешт…

Мурат подумав.

— Можливо, — сказав він, — можливо… Всетаки грубо ви провели операцію з «Лотосом»! Якби взяти було групу командос та вилучити всі носії інформації, включаючи й стаціонарні диски… Врешті, й того начальника слід було б допитати як слід!..