Містична річка - Денніс Ліхейн
— Ревнуєш?
— Щоправда, це фантазії, — сказав Вайті. — Рей Гарріс для нас — глухий кут. Він має ймовірність, скажімо, шість.
— Шість із десятьох?
— Із тисячі. Повернімося до початку, гаразд? Рей Гарріс виказав Джиммі Маркуса. Маркус про це довідується, й він готується відплатити Гаррісові. Проте тому вдається вислизнути, він утікає до Нью-Йорка, знаходить там роботу, доволі стабільну, щоб мати змогу щомісяця надсилати своїй родині по п’ятсот баксів протягом наступних тринадцятьох років. Одного ранку він прокидається й каже собі: «Окей. Настав час розплати», сідає на автобус, приїздить сюди й убиває Кетрін Маркус. Причому не просто вбиває, а вбиває з нечуваною жорстокістю. Бо злочин у парку був злочином психопата. А потім старий Рей — я називаю його старим, бо він має вже років сорок п’ять віку, — пробігши за дівчиною майже через увесь парк, просто сідає на автобус і повертається до Нью-Йорка зі своїм пістолетом? Ти перевірив Нью-Йорк?
Шон кивнув головою.
— Нічого в плані соціальної заборгованості, жодної кредитної картки на його ім’я, жодної історії з найманням на роботу для чоловіка з його ім’ям та його віку. Ні нью-йоркська поліція, ні поліція штату ніколи не затримувала чоловіка з його відбитками пальців.
— Але ти вважаєш, це він убив Кетрін Маркус?
Шон похитав головою.
— Ні. Тобто я не знаю цього напевне. Я навіть не певен, що він досі живий. Я лише припускаю таку можливість. І дуже схоже, що зброєю вбивства був його пістолет. І я думаю, Бренден щось знає, і напевне немає такого чоловіка, який підтвердив би, що він був у ліжку, коли вбивали Кейті Маркус. Тому я сподіваюся, що, трохи посидівши в камері, Бренден розповість нам кілька речей.
Вайті гучно відригнув.
— Але вирішувати тобі, сержанте.
Вайті стенув плечима.
— Ми навіть не знаємо, чи Рей Гарріс брав участь у пограбуванні тієї крамниці з міцними трунками вісімнадцять років тому. Ми не знаємо, чи це був його пістолет. Це все припущення, здебільшого випадкового характеру. Вони ніколи не пройдуть у суді. Їх там не візьмуть навіть до уваги.
— Так, але почуття мені це підказують.
— Почуття. — Він подивився через Шонове плече й побачив, що двері позад Шона відчинилися. — О, Ісусе, знову ці дебільні близнюки!
Соза наближався до їхньої кабінки, а Коннолі плентав за три кроки позаду.
— А ви, сержанте, сказали, що це пусте.
Вайті приклав руку до вуха й подивився на Созу.
— Що ти сказав, чоловіче? Ти ж бо знаєш, я трохи недочуваю.
— Ми переглянули записи з паркувального майданчика «Останньої краплі», — сказав Соза.
— Це не наша територія. Я ж тебе остерігав.
— Сержанте, ми з’ясували, що на автомобіль досі ніхто не претендував.
— То й що?
— Ми попросили наглядача з’ясувати, чи машина досі там. Він нам передзвонив і сказав, що багажник протікає.
— Що з нього протікає? — запитав Шон.
— Не знаю, але наглядач сказав, що там жахливо смердить.
«Кадилак» був пофарбований двома кольорами: верх у нього був білий, а низ — синій. Вайті нахилився біля пасажирського віконця й, прикриваючи руками обидві сторони очей, зазирнув досередини.
— Я бачу підозрілу коричневу пляму біля дверцят водія.
Коннолі, який стояв біля багажника, промовив:
— Господи, ви чуєте, який сморід? Щось подібне до відпливу у Воллатоні.
Вайті підійшов до багажника, коли наглядач паркувального майданчика вклав Шонові в руку ніж із тонким лезом.
Шон підступив до Коннолі, відсунувши того з дороги, й сказав:
— Скористайся своєю краваткою.
— Чого, чого?
— Затули свого рота й носа, чоловіче. Скористайся краваткою.
— А чим скористаєтеся ви?
Вайті показав на свою блискучу верхню губу.
— Ми під час таких рейдів намащуємо обличчя «віксом». Пробачте, хлопці, «вікс» у нас закінчився.
Шон підсунув лезо ножа під кришку багажника. Він устромив кінчик у замок, відчув, як заскреготів метал об метал, і натиснув на весь циліндр замка.
— Ми всередині? — запитав Вайті. — Ану спробуй.
— Ми всередині, — підтвердив Шон і потягнув весь циліндр, відкривши отвір, який він лишив за собою, перш ніж система клацнула. Кришка багажника піднялася, й сморід відпливу змінився на щось набагато огидніше: змішаний запах болотного газу й вареного м’яса серед розтовчених гнилих яєць.
— Ісусе!
Коннолі затулив обличчя краваткою й відступив від автомобіля.
Вайті промовив:
— Сандвіч «Монте-Крісто», так я розумію?
Коннолі позеленів. Соза, проте, залишився спокійним. Він підступив до багажника, затуляючи носа рукою, й запитав:
— А де в цього чоловіка обличчя?
— Ось його обличчя, — сказав Шон.
Мрець лежав у позі зародка, його голова була відкинута назад і вбік, ніби зламано шию, а тіло скулилося в протилежний бік. На чоловікові був пристойний костюм і пристойні черевики, а Шон визначив його вік у п’ятдесят років, подивившись на його руки та лінію волосся. Він помітив дірку в спині піджака мертвого й скористався авторучкою, щоб підняти сорочку на його спині. Піт і спека зробили білу сорочку жовтою, але Шон знайшов у ній дірку, що відповідала дірці в піджаку, щоправда, трохи вище, бо сорочка в тому місці задерлася.
— Він має наскрізну рану, сержанте. Очевидний постріл із пістолета. — Шон на мить зазирнув у багажник. — Хоч я не бачу гільзи.
Вайті обернувся до Коннолі, який захитався.
— Сідай у свій автомобіль і повертайся до паркувального майданчика «Останньої краплі». Насамперед повідом тамтешню поліцію. Нам не потрібна міжусобна війна за територію. Оглянь те місце на паркувальному майданчику, де ми знайшли найбільше крові. Існують непогані шанси знайти там кулю, колего. Ти мене зрозумів?
Коннолі кивнув головою, ковтаючи повітря.
— Куля увійшла в груди в їхній нижній частині, — мовив Шон, — постріл смертельний.
Вайті промовив до Коннолі:
— Виклич туди службу безпеки та якнайбільше наших, але не стільки, щоб дратувати тамтешню поліцію. Знайдеш кулю й особисто відвезеш її в лабораторію.
Шон засунув голову в багажник і уважно оглянув розтовчене обличчя.
— Судячи зі слідів гравію, хтось товкмачив його обличчя по хіднику поти, поки вже не було чого товкмачити.
Вайті поклав руку на
