Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
— Від комунізму.
Анаїс зітхнула й відкусила шматочок грінки.
— Я не для того прийшла сюди, щоб вислуховувати різну маячню. Розкажи мені про «Метиса».
— А я й розповідаю тобі про нього.
— Не втямила.
— Вони теж працюють в ім’я віри, обов’язку і патріотизму.
— Наприклад, продавши Іракові тисячі тонн газів нейротоксичної дії?
— Тобі потрібно доскіпливіше перевіряти свої джерела. «Метис» ніколи не випускав хімічної зброї. Надавав інженерні кадри як консультантів під час постачання продукції, не більше. За того часу «Метис» уже потроху почав розширювати фармацевтичне виробництво. То був набагато перспективніший ринок проти ринку озброєнь, що встигли вийти з моди. Будь-яка міжнародна компанія…
— Що роблять люди «Метиса» сьогодні? — урвала його Анаїс. — Вони, як і раніше, співпрацюють із армією? Чому вони виявилися причетні до вбивства рибалки з Баскського узбережжя та його дружини?
— Навіть якби я знав, то нічого не розповів би тобі, й ти це чудово знаєш.
На якусь мить їй захотілося викликати його в дільницю. Посадити до камери попереднього ув’язнення. Обшукати. Допитати. Та в неї не було проти нього жодного конкретного доказу. Та й повноважень більше не було. Від справи її усунули. У кишені ще лежав поліційний жетон, а при боці був пістолет, але все воно було в неї незаконно.
— Мені здавалося, ти все ж таки хотів мені щось сказати.
— Авжеж. Забути про «Метис».
— Це вони просили мене попередити?
— Це я попереджую тебе. Не наближайся до них. Ці хлопці жартів не розуміють.
— А хіба я жартую?
— Ти супроти них ніщо, затям це.
Їй начхати було на ці погрози. Її цікавили факти, навіть найдрібніші. Якщо по правді, факт був лише один. І він полягав у можливому зв’язку поміж убивцями, які сиділи за кермом всюдихода, що належав агенції, яка входила до холдингу «Метис». Вона спробувала викласти свої аргументи якомога переконливіше, але батько і бровою не ворухнув.
— І це все, що в тебе є? Здається, мої друзі старіють. Роблять із мухи слона. Йди своєю дорогою або втратиш усе. Працю, репутацію, майбутнє.
Вона схилилася над столом. Брязнули чашка і столове приладдя.
— Не варто недооцінювати мене. Я їм прищикну хвоста.
— Як саме?
— Доведу, що заява про викрадення авто — фальшива. Що вони навмисне обдурили слідство. Що вбивство — замовне, а вбивць найняли таки вони. Я детектив, нехай їм дідько!
— Ти мене не слухаєш. Ніякого слідства немає й бути не може.
— Чому це?
— Поліція і жандармерія покликані підтримувати громадський лад. А лад — це «Метис».
Те саме казав їй і Коскас. Не можна сказати, що хробак промикнувся у плід. Хробак і плід — це те саме. Анаїс відвернулася. На великому гобелені виднілися потерті місця, деінде він геть поблякнув. На ньому була сцена полювання. Анаїс навіть здалося, що пси пожирали трупи в цій побляклій імлі.
Вона перевела погляд на батька, дивлячись йому прямо у вічі.
— Чому вони з тобою консультуються?
— Вони не консультуються зі мною. У мене є пай у холдинзі, та й усе. «Метис» володіє великою кількістю успішних підприємств у Бордо. Коли вони недавно почали розвивати фармацевтичний напрям, я був один із основних інвесторів. І давно знав засновників компанії. — І він не без лукавства докинув: — «Метис» годував нас, тебе й мене. Тож трохи запізно плювати у криницю.
Анаїс не клюнула на виклик.
— Мені казали, що вони проводять наукові дослідження. Зокрема, в царині молекулярної хімії. Розробляють різновиди сироватки правди, у співпраці з військовими. Твій досвід у катуванні міг їм згодитися.
— Не знаю, де ти це почула, та все це дурня. Коміксів начиталася, еге?
— То ти заперечуєш, що досліди хіміків може використовувати військова розвідка?
Він насилу всміхнувся, мудрою і заразом цинічною усмішкою.
— Ми мріємо про створення таких препаратів. Даси людині пігулку — і не потрібні вже ніякі тортури. Все відбувається цивілізовано, без насильства та жорстокості. Та не думаю, що комусь поталанило створити щось таке.
— Хоча «Метис» таки намагається.
Він не відповів. Анаїс не втерпіла.
— Як ти у твоєму віці, — вигукнула вона, — можеш вмочати руки в оцей бруд?!
Він потягнувся, демонструючи прегарного джемпера від «Ральфа Лорена», і зиркнув на неї своїми очима кольору морської хвилі.
— Справжній християнин не вмирає у своєму ліжку.
— Та знаю. І де ж ти хочеш померти?
Він зареготався і насилу підвівся з-за столу. Узяв ціпка і, кульгаючи на одну ногу, підійшов до вікна. У дитинстві Анаїс завжди боляче було дивитися, як він ото шкандибає.
Він стояв і дивився на ряди виноградних лоз, що розкинулися внизу, осяяні холодним зимовим сонцем.
— На виноградниках, — сказав він тихо. — Мені хотілося б умерти на моїх виноградниках. Від кулі.
— І хто ж це вистрілить у тебе?
Він помалу обернувся і підморгнув їй.
— А я звідки знаю? Може, й ти.
Його порівняльні дослідження нічого не дали. Тільки очі боліли від напруги, руку скорчило і в горлянці застряв нудотний кім’ях. У глибині лівого ока знову засіпався біль. У голові його танцювали наймення — він вивчив усі списки, та не знайшов жодного збігу в прізвищах студентів-медиків і майбутніх художників. Провал.
Він зібгав останнього аркуша і пожбурив його до смітниці. На годиннику був уже полудень. Ранок минув марно. Єдине, що було добре, — його ніхто не турбував. Хоч із сусідніх кімнат до нього долинав звичний для божевільні гамір: голоси, сповнені відчаю або, навпаки, лагідні-лагідні, завивання, хихотіння, човгання кроків, що провадили з нізвідки в нікуди…
За цей ранок він принаймні зумів усвідомити своє теперішнє становище. Він дивом утік од поліції, та повернувся туди, звідки й почав. Хіба що уточнити варто було: із психіатра він обернувся пацієнтом.
— А я тебе шукаю.
У дверях стояв Корто.
— Незабаром обід. Гайда дивитися майстерні. Якраз до обіду встигнемо.
Корто не запитав його, що він робив у комп’ютерній кімнаті, і Нарцис був йому за те вдячний. Із коридора вони пройшли через їдальню, велику квадратну залу, заставлену металевими столами. Двоє санітарів розставляли тарілки та розкладали пластикові виделки й ложки.
— А це ти.
Корто показав на велику гуртову світлину на стіні. Нарцис підійшов ближче. Він упізнав себе. На ньому була малярська блуза, схожа на ті, що
