Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Казали, 1585 року Монтень перечікував у цьому замку пошесть чуми. Легенда була неправдива, та батько Анаїс усіляко її роздмухував. Певне, теж почувався тут поза досяжністю будь-якої пошесті — чуток, суду й інквізиторського погляду газетярів і політиків…

Вона вийшла з авта і прислухалася до знайомих звуків. У прозорому повітрі дзвеніло пташиним щебетом. На даху рипів старий флюгер. Унизу чулося дирчання трактора. Вона зупинилася, готуючись до зустрічі зі псами, що з гавканням уже гналися до неї посипаною жорствою доріжкою. Більшість її впізнала, решта, молодші, піддалися загальному настроєві і почали махати хвостами, а не вишкіряти ікла.

Вона погладила декотрих псів і попрямувала до засклених дверей, які простяглися по всенькому фасаду. Праворуч були винні льохи, майстерні та комори. Ліворуч розкинувся виноградник. Тисячі стебел лози, що скидалися на благально зведені руки. Після того як Анаїс дізналася, хто її батько, вона часто думала, що тут поховані його жертви, які, неначе у фільмах жахіть, марно намагаються вибратися з-під землі.

Точнісінько о 10.15 вона подзвонила у двері. Пору вона обрала навмисне, щоб прийти хвилина у хвилину. Трохи раніше вона переслала речові докази з каланки Сорм’ю координаторові експертно-криміналістичної служби Абделятіфові Дімуну, що повернувся до Тулузи. Вулицю Франсуа-де-Сурді, де містився комісаріат поліції, вона обминула десятою дорогою…

Недільний батьків розклад вона знала напам’ять. Вставав він рано. Молився. Робив зарядку і плавав у басейні, розташованому у підвалі. Потім ішов до виноградника. Пан озирає свій маєток.

Зараз він снідав у гобеленовій залі. У спальні на другому поверсі на нього чекали вишикувані лавою пари взуття з підборами різної висоти: чоботи для їзди верхи, чоботи для гольфу, чоботи для прогулянки, черевики для фехтування… Її батько був найактивніший кульгавець.

Відчинилися центральні двері зі двох стулок. З’явився Ніколя. Він теж нітрохи не змінився. Анаїс треба було б ще змалку здогадатися, що її батько був колись пов’язаний із військом. Хто ж іще захотів би тримати за покоївку такого чолов’ягу? Ніколя був невисокий кремезний дядько років шістдесяти. Випнуті груди, лиса голова… Він скидався на бульдога і, як видно, встиг узяти участь у всіх війнах, як співає Франсіс Кабрель. У нього була не просто дублена, а просто-таки броньована шкура. Якось іще підлітком Анаїс дивилася в кіноклубі своєї приватної школи фільм Біллі Вайльдера «Бульвар Сансет». Коли на порозі великого занедбаного будинку Глорії Свенсон постав Еріх фон Штрогайм у фраці маршалка, вона аж підстрибнула на стільці: «Та це ж чистісінький Ніколя!»

— Панно Анаїс… — приголомшено мовив батьків ад’ютант.

Вона з холодком цьомнула його в щоку. Він насилу стримував сльози. Анаїс відчула, як у грудях здіймається сентиментальна хвиля, і рішуче махнула рукою, не дозволяючи собі розчулитися.

— Скажи йому.

Ніколя рвучко обернувся кругом. На мить вона затрималася на порозі. У неї тремтіли коліна. Перед виходом вона про всяк випадок зажила дві пігулки лексомілу. Точніше, проковтнула дві пігулки, кожну з яких слід було розламати начетверо, інакше мовлячи, збільшила увосьмеро звичайну дозу. Не диво, що в голові макітрилося. За кермом вона мало не заснула.

Повернувшись, ад’ютант мовчки кивнув. Він і слова не сказав і не подався її проводжати. Дорогу вона знала, а що ще міг він їй сказати? Вона минула одну залу, потім другу. Її кроки дудоніли, неначе у церкві. Стояв запах пустки, і по спині побігли дрижаки. Батько не визнавав центрального опалення і волів живого вогню каміна.

Вона увійшла до гобеленової зали. Назву свою ця кімната дістала через обюссонівські гобелени, такі старі та зачовгані, що змальовані на них сцени тонули наче в імлі.

Ще декілька кроків, і вона вже стоїть перед батьком. Він сидів за столом, у променях сонячного світла, і чаклував над сніданком. Як і раніше, вигляд його був пречудовий. Шовковиста густа чуприна, біла як молоко. Гладенькі риси обличчя, схожі на річкову гальку, яку тисячі весен омивала тала вода. Світло-блакитні очі яскраво сяяли на тлі матової, завжди смаглявої шкіри. Жан-Клод Шатле скидався на старого плейбоя із Сен-Тропе.

— Поснідаєш зі мною?

— Чом би й ні?

Вона сіла з підкресленою невимушеністю. Завдяки лексомілу.

— Чаю? — поспитався він своїм низьким голосом.

Ніколя вже поставив перед нею чашку. Батько сягнув по чайника. Вона дивилася, як ллється в чашку струмінь мідної барви. Батько пив тільки чай сорту кімун, який доправляли йому із провінції Аньгой, що на сході Китаю.

— Я чекав тебе.

— Чому?

— Люди з «Метиса». — Він поставив чайника на столі. — Вони мені телефонували.

Значить, вона йде правильним шляхом. Анаїс узяла собі грінку, потім срібного столового ножика і на мить зловила своє відображення у полиску срібла. Спокійно, дівчинко. Вона помалу намастила маслом підсушену до золотавої барви скибку хліба — ще одна батькова звичка. Руки в неї не тремтіли.

— Я тебе слухаю, — тихо мовила вона.

— Справжній християнин, — пишномовно розпочав він, — не вмирає у себе в ліжку. Справжній християнин не боїться скаляти руки. Задля порятунку інших.

Роки, що їх він прожив у Чилі, не позбавили його південно-західного французького акценту.

— Такий, як ти, еге?

— Такий, як я. Більшість слабаків і нероб страшенно полюбляє судити інших. Вони переконані, що вояки тоталітарних режимів усі поспіль садисти. Що їм подобається катувати, мордувати й убивати людей.

Він помовчав. Сонячний промінь устиг переміститися вбік. Старий позбувся освітлення і тепер сидів у тіні. Та його світлі очі не згубили блиску.

— Я зустрічав садистів та інших збоченців лише на долішніх щаблях соціальної ієрархії. Але навіть у цих випадках їх суворо карали. Ніхто з нас не працював ані задля власного задоволення, ані задля влади чи грошей.

Він брехав. Історія воєн і диктатур аж кишить прикладами здирства і вимагання. Так було за всіх епох і на всіх широтах. Людина — це худобина. Варто тільки послабити вудила, як вона забуває про ту межу, за якою починається підлість.

Та вона вирішила прийняти його гру і поставила підказане ним запитання.

— Задля чого ж ви старалися?

— Задля батьківщини. Усе, що я робив, ішло на благо Чилі.

— Ми говоримо про тортури, правда ж?

У напівтемряві кімнати сяйнули зуби Жана-Клода Шатле. Він безгучно реготав.

— Я боронив мою країну від щонайгіршої трутизни.

—