Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
— Ми зробили цю світлину на честь уродин Карла, вісімнадцятого травня.
— А хто такий Карл?
Психіатр показав на веселого гладуна, що сидів біля Нарциса. На ньому був шкіряний фартух, а у високо зведеній руці — пензель у чорній фарбі. Середньовічний коваль, та й край.
— Ходімо, я познайомлю тебе.
Вони пройшли ще одним коридором, що припровадив їх до пожежного виходу. За ним були східці, що спускалися до іншого, нижче розташованого будинку. Світило сонце, і довколишня природа постала перед ними в усій своїй нещадній безжальній і холодній пишноті. Гірські вершини та шпилі, червонясті брили — все воно скидалося на вівтарі для жертвопринесень. Тотеми, що виступали нарівні з богами, яких утілювали. У глибині долини видніли темні гаї, що вражали дикою, гордовитою красою. На цій землі росли тільки ті види, що могли витерпіти цю височінь, холоднечу і пустку. Решта просто пропадала.
У будинку вони не затрималися на другому поверсі, де були кімнати пацієнтів, а відразу спустилися на перший. Корто постукав у перший одвірок (дверей тут геть не було) і почув:
— Hereinkommen![35]
Нарцис на мить завмер на порозі. Стіни, підлога і навіть стеля були помальовані чорним. На чорних стінах висіли картини, всуціль чорні квадрати. Посеред кімнати стояв велетень зі світлини. Він був метрів зо два на зріст і важив не менш ніж півтора центнера. На ньому був шкіряний фартух, що лиснів, немов намащений воском.
— Вітаю, Карле. Як ся маєш?
Чолов’яга з реготом уклонився. Його обличчя затуляв респіратор. У кімнаті й справді не було чим дихати від хімічних випарів.
Корто обернувся до Нарциса.
— Карл — німець. Так і не зумів до ладу вивчити французьку. Його тримали в божевільні в НДР, біля Лейпциґа. Після падіння Берлінського муру я відвідав усі психлікарні Східної Німеччини у пошуках художників. Попри жорстоке поводження, регулярне застосування електрошоку й убоге харчування, він і далі вперто малював чорним усе, що бачив довкруги. За тої пори йому доводилося користуватися зазвичай вугіллям.
— А тепер?
— О, тепер Карл ще й вередує! — усміхнувся Корто. — Йому нелегко догодити! Для своїх картин він змішує фарби на основі аніліну й індатренів. Дає мені довгі списки якихось хімічних речовин із невимовними назвами. Шукає цілковитого некольору. Такого, що цілком поглинав би світло.
Велет знову взявся до праці, схилившись над ночвами, де змішував якусь густу гарячу рідоту, схожу на гудрон.
— У Карла є одна таємниця, — прошепотів Нарцисові психіатр. — Він додає до фарб свою сперму. Вважає, що завдяки цій субстанції його монохромні роботи здобувають внутрішнє життя.
Нарцис дивився, як грубелецькі руки велета колотять суміш. Уявляв собі, як художник за допомогою тих-таки рук добуває свого секретного складника. І це була одна з переваг лікування, що його застосовував Корто: у пацієнтів не пригнічувалося лібідо. У пацієнтів Ферра у клініці Анрі Ея, що були просякнуті психотропними препаратами, прутень завжди теліпався неначе мотузок.
Він підійшов до однієї з картин, що була така ж чорна, як і решта.
— А тут що намальовано?
— Небуття. Як у багатьох гладунів, у Карла уві сні часом зупиняється подих. На кілька секунд він перестає дихати. І снів не бачить. Тобто у певному розумінні вмирає. Ото й пише ці чорні діри.
Нарцис ще ближче підійшов до картини і вгледів на чорному тлі якісь дрібні випуклі написи. Читати їх треба було не зором, а швидше дотиком, як шрифт Брайля.
— Це ж не німецька мова?
— Ні. І жодна з інших відомих мов.
— Він сам її винайшов?
— Він каже, що цією мовою з ним балакають голоси, які він чує, коли потрапляє в ту чорну яму. Це голоси з глибини смерті.
Карл знай реготався під респіратором. Тепер він занурив у ночви обидві руки і так запопадливо перемішував рідоту, що вона перехлюпувалася через вінця, неначе нафта.
— Гайда, — сказав Корто. — Він нервує, як гості довше в нього затримуються.
У коридорі Нарцис запитав:
— Чому в Лейпциґу його запроторили до клініки? Який у нього діагноз?
— Як по правді, він там сидів у в’язниці. Щось на кшталт наших закладів для злочинців із порушеннями психіки. Він, бач, видер очі у своєї дружини. Казав, то було перше його творіння. Він створив його у пошуках пітьми…
— Ви не даєте йому ліків?
— Ні.
— І охорони в нього нема ніякої?
— Ми стежимо тільки за тим, щоб йому зрізали нігті. У Німеччині в нього була сутичка із санітаром…
У Нарцисові прокинувся психіатр. Він подумав, що Корто грається з вогнем. І дивувався, як медичні та соціальні установи дозволили йому забрати до себе Карла. В іншій майстерні була куца жіночка, якій на взір можна було дати років сімдесят. Рожевий спортивний костюм фірми «Адідас», блакитні коси — чистенька й охайна, геть тобі американська пенсіонерка. Таке саме враження справляло і приміщення: бездоганна чистота і лад, які дала тут зразкова господиня. І тільки цигарка в тонких губах псувала те враження. На карнавальному повозі не було ні німця, ані цієї пані. Либонь, їх звільнили від тієї необхідності: першого — через вагу, другу — з огляду на її вік.
— Добридень, Ребекко! Як ви почуваєтеся?
— Проблеми з митницею, — хрипко відказала вона. — Не пропускають моїх творів…
Перед нею лежав аркуш паперу, який вона вкривала зображеннями того самого обличчя, тримаючи в руці огризок олівця. Щоб роздивитися, що вона там малює, треба було відступити на декілька кроків. Тисячі облич складалися у своєрідну мозаїку, що витворювала хвилі, візерунки й арабески.
— Робота рухається потроху?
— Сьогодні вранці мене пхнули в убиральні. А вчора м’ясо було тверде.
Синдром Ґанзера. Досить рідкісне захворювання, коли людина завжди невлад відповідає на запитання. Нарцис раптом збагнув, що оцінює цих художників як психіатр. Не картинами їхніми захоплюється, а намагається поставити діагноза. Хоч як він старався, йому не пощастило стати Нарцисом. Він залишався Матіасом Фрером.
— Я знаю цього чоловіка, — сказав він, показуючи на обличчя, що повторювалося на малюнку.
— Це Альбер, князь Монако, — пояснював Корто, бо жіночка зосереджено малювала. — Років тридцять тому Ребекка працювала в палаці князя Монако. Прибирала
