Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Але їх не було там раніше! — запротестував хлопчик. — Вони…

А потім ця трійця зникла серед метушливого натовпу.

Браян глянув на монітори, відзначивши, що зараз 4:17 ранку.

«Забагато людей тут, — подумав він. — І, не маю сумнівів, я знаю чому».

Немов на підтвердження, вгорі ввімкнувся динамік:

«Всі рейси східного напрямку з Лос-Анджелеського міжнародного аеропорту й надалі затримуються через аномальні атмосферні явища над пустелею Могаве. Ми вибачаємося за ці незручності, але просимо вашого розуміння й терпіння, поки ці заходи безпеки залишаються в силі. Повторюю: Всі рейси східного напрямку…»

«Аномальні атмосферні явища, — подумав Браян. — О, авжеж. Найдивовижніше збіса атмосферне явище у світі».

Лорел обернулася до Браяна, дивлячись угору, йому в обличчя. Сльози стікали в неї по щоках, і вона не робила жодної спроби їх витерти.

— Ви її чули? Ви чули, що сказала та маленька дівчинка?

— Так.

— Так от хто ми є, Браяне? Нові люди? Ви гадаєте, ми ними є?

— Я не знаю, — сказав він. — Але за відчуттями саме так.

— Це було чудово, — мовив Алберт. — Боже мій, це було найчудовішим з усього.

— Повний ульот! — щасливо крикнула Бетані, а потім знову почала виляскувати долонями ритм «Гайда».

— Що ми тепер робитимемо, Браяне? — запитав Боб. — Є якісь ідеї?

Браян окинув поглядом загачену людьми посадкову зону і сказав:

— Думаю, я хочу вийти надвір. Подихати трохи свіжим повітрям. І подивитися на небо.

— А чи не варто нам повідомити якісь інстанції про те, що…

— Повідомимо, — сказав Браян. — Але спершу небо.

— А може, щось з’їмо по дорозі? — з надією запитав Руді.

Браян розсміявся:

— Чому ні?

— У мене годинник зупинився, — сказала Бетані.

Браян подивився собі на зап’ястя і побачив, що його годинник зупинився також. У всіх у них годинники зупинилися.

Браян зняв свій, кинув його байдуже на підлогу й обійняв за талію Лорел.

— Давайте звалимо звідси, — запропонував він. — Хіба що, може, хтось з вас бажає чекати наступного рейсу на схід?

— Не сьогодні, — сказала Лорел, — але скоро. Аж до самої Англії. Там живе один чоловік, з яким я мушу побачитися у… — якусь жахливу мить їй не давалася та назва, але потім прийшла. — У Флутінгу, — сказала вона. — Спитайте будь-кого на Центральній вулиці. Старші люди досі звуть його головою.

— Про що це ви кажете? — перепитав Алберт.

— Про стокротки, — промовила вона і розсміялася. — Гадаю, я кажу про стокротки. Ходімо… пішли звідси.

Боб дико усміхнувся, оголивши немовлячі ясна:

— Що стосується мене, то наступного разу, коли мені знадобиться потрапити в Бостон, думаю, я скористаюся потягом.

Лорел підштовхнула ногою Браянів годинник і запитала:

— Ви певні, що він вам не потрібен? Він ніби дорогий.

Браян усміхнувся, похитав головою і поцілував її в лоб. Запах її волосся був дивовижно ніжним. Браян почувався краще, ніж просто добре; він почувався відродженим, кожен дюйм його був новим, і свіжим, і нетаврованим цим світом. Фактично, в нього було таке відчуття, що якщо він розведе руки, то полетить без допомоги двигунів.

— Зовсім не потрібен, — відповів він. — Я знаю, що зараз за час.

— О? І який же це час?

— Зараз половина після…[185]

Алберт поплескав його по спині.

Вони гуртом полишили посадковий зал, прокладаючи собі звивистий шлях крізь дражливі скупчення затриманих пасажирів. Чимало здивовано дивилися їм услід, і не тільки тому, що дехто з них, очевидно, нещодавно пережив носову кровотечу, чи тому, що вони, сміючись, проходили повз так багацько розсерджених, обтяжених проблемами людей.

Люди дивилися тому, що ці шестеро здавалися якимись яскравішими за будь-кого іншого з юрмища в цьому залі.

Більш актуальними.

Більш наявними.

«Тільки летючі зірки», — подумав Браян і раптом згадав, що там, у літаку, залишився ще один пасажир — той чоловік з чорною бородою.

«Це те похмілля, якого той парубок ніколи не забуде», — подумав Браян, посміхаючись.

Він потягнув Лорел бігом. Вона засміялася й обійняла його.

Усі шестеро бігли разом через центральну залу до ескалаторів і далі надвір, у весь той відкритий світ.

Таємне вікно, таємний сад

Присвячую Чакові Верріллу

Друга після півночі

Вступне слово до «Таємного вікна, таємного саду»

Я один із тих, хто вважає, що життя — це низка циклів: коліщатка всередині коліщаток, деякі чіпляються одне за одне, деякі крутяться окремо, але всі вони виконують певну повторювану скінченну функцію. Мені подобається цей абстрактний образ: життя — це продуктивна машина, подібна до заводської. Можливо, тому, що справжнє життя, якщо пильно придивитися до нього зблизька, видається такою хаотичною і дивною мішаниною всього. Добре, коли в тебе є можливість вряди-годи відсторонюватися й казати: «А проте це все складається у візерунок! Я точно не знаю, що він означає, але Богом присягаю, я його бачу!»

Усі ці коліщата, схоже, закінчують свої цикли приблизно в той самий час, і коли це стається (здогадуюся, що раз на двадцять років), ми переживаємо період, коли потрібно завершувати справи. Щоб описати це явище, психологи навіть вигадали парламентський вислів — «припинення дебатів».

Зараз мені сорок два. Озираючись назад, на останні чотири роки життя, я бачу, що «припинення» в мене були найрізноманітніші. І в роботі вони проявилися так само, як і деінде. У ній я аж занадто багато уваги приділив для того, щоб завершити свої розмови про дітей і їхню чуттєву перцепцію, сяйво якої підсвічує їхнє внутрішнє життя. Наступного року я збираюся надрукувати «Потрібні речі», останній роман із серії про Касл-Рок (остання повість цієї книжки, «Сонячний пес», є, по суті, прологом до того роману). А ця повість буде вже, думаю, останньою з тих, у яких ідеться про письменників і творчість, а також про ту дивну нейтральну зону, яка відокремлює реальність від світу фантазії. Гадаю, чимало моїх відданих читачів, які терпляче зносили моє захоплення цією темою, звеселіють, почувши про це.

Кілька років тому вийшов мій роман «Мізері», у якому я, принаймні частково, спробував проілюструвати, як художня література може потужно впливати на читача. А торік я опублікував «Темну половину» — роман, у якому спробував дослідити протилежне: ту могутню силу, з якою література здатна тримати письменника. І поки та книга була на стадії чернеток, у мене виникла думка, яку я вирішив обміркувати докладніше: а що буде, коли розповісти ці обидві історії одночасно, підійшовши геть із протилежного боку до деяких елементів сюжету «Темної половини»? Мені здається, що літературна творчість — це таємний акт (не менш таємний, ніж мрії та сновидіння), але над цим аспектом свого дивного й небезпечного ремесла я ще ніколи