Солдати гріху - Анджей Зем'янський

Лікар похитав головою.

– Не знаю. Але я розумію, про що ви питаєте, хоча висловилися неправильно. Це про технології, які походять з якоїсь давньої епохи. Не знаю. Може, з шістдесятих, а може, з п’ятдесятих, а може, навіть з часів війни...

Барський закусив губу від захоплення проникливістю лікаря.

– Сьогодні, напевно, це був би порошок, який легко зберігати, чи якісь ін’єкції. І у них не було вченого, який працював над цим проектом. Вони використовують старі технології, звідси і складнощі.

– Я думаю, що вони використовували протиотруту у великих масштабах вже раніше.

– Вони, мабуть, від когось її дістали! Вони не зробили її самі. Чи, навіть, не так. Сьогодні вони не можуть виробляти велику кількість цього реагента, оскільки не мають великих хімічних заводів. У них є тільки лабораторія.

Вуйчицький помітно заспокоївся. Він знову протягнув Барському порожню склянку. Коли та наповнилася, він зробив великий ковток і довго тримав горілку в роті. Крутий хлопець. Але алкоголь явно був для нього корисним. Дядько не розклеївся, не пускав слину, не жалкував. Він нарешті почав миритися з ситуацією та думкою, що хтось полюватиме на нього. Барському здавалося, що горілка не тільки тримає його у вертикальному положенні, скільки, скоріше, дає змогу активувати свій вроджений механізм виживання. Дивно, але, незважаючи на те, що лікар зробив, він викликав все більше симпатій. Ця розмова явно змінила ставлення Барського до цієї людини.

– У цій лабораторії також зберігають препарат? – запитав міліціонер.

– НІ.

– Де?

Лікар засміявся і зробив великий ковток горілки. Проковтнувши, він через довгий час сказав:

– Уяви не маю. Але якщо лабораторія, яку я знаю, готова до евакуації майже будь–якої миті, то місце, де вони зберігають препарат, також.

– Звідки ви знаєте, що лабораторія готова до евакуації?

– З багатьох дрібниць. Наприклад: нещодавно в тамбурі поставили сейф. Величезний. Там зберігають долари для закупівлі хімічних реагентів та обладнання з Заходу. А хто при здоровому глузді зберігає готівку та хімічні препарати в одному місці?

– Хто? – продовжував копати Барський.

– Той, хто в будь–який момент хоче запакувати готовий препарат і долари у валізу і втекти за кілька хвилин, так? – поставив риторичне запитання Вуйчицький.

– Це факт.

Барського не здивувало те, що спецслужба зберігала свою валюту готівкою. У разі незаконних закупівель це було цілком очевидно. Але інформація про те, що вони зберігали все в одному місці, наводила на думку, що Вуйчицький міг бути до холери правий!

Телефон, до функцій якого Барський ще не звик, сповіщав, що Потоцька чекає в "Старбаксі", показував маршрут і відстань. Як у фантастичному романі, але, можливо, не в кожному. Автори двадцять років тому були менш передбачливими. Вони нібито винайшли якісь портативні комунікатори і описали можливість стеження за людиною на відстані, але ніхто не очікував, що це буде так просто.

Іноді Барський відчував бажання здійснити цю подорож на двадцять років назад. І там, у пітьмі історії, описати те, що він побачив. Він сміявся сам із себе, проїжджаючи трав’яним польдером. І хто б у все це повірив два десятиліття тому? Наприклад, що люди будуть цікавитися політикою, навіть пристрасно, не бажаючи робити жодної революції. Політика навколо нас, вона впливає на нас, вона вирішує наші справи – тому вона захоплююча, щемлива і прониклива. Треба знати все.

Або, хто повірить, що люди будуть цікавитися новобудовами, новими дорогами чи навіть стадіоном у своєму місті, коли двадцять років тому вони вважали таку інформацію партійною пропагандою? І все ж…

Барський виїхав на рівну, барвисто вимощену велодоріжку і, не зупиняючись, проїхав через світлофор. Він оглянув постмодерновий ландшафт Вроцлава. Знайоме видовище. Так виглядали космодроми на ілюстраціях науково-фантастичної літератури. Привіт, дивний бенкет егоїстичних геніїв, яким все ж вдалося об’єднатися, щоб створити функціонуюче суспільство.

Він проїхав широким тунелем під хмарочосом і потрапив у внутрішній двір кафе. За столиком біля вікна він побачив Майхржака з сигаретою в одній руці та телефоном у другій. Марчін поставив велосипед перед кафе.

– Привіт, Елі ще немає?

Майхржак сунув сигарету в рот і, трохи піднявшись, подав Барському руку.

– Є, є. Тільки вона любить салони з кондиціонером, а я волію гріти свої старі кістки на сонці та палити.

– Я щось не розумію. – Марчін уже почав уявляти техніку, про яку він ще не знав і яка змушувала Потоцьку одночасно бути з ними і не бути поруч.

– Чого? – Майхржак показав на панорамне вікно поруч.

А там, і справді, в глибокому кріслі сиділа Потоцька, тримаючи телефон біля вуха. Вона помахала Марчіну рукою. І все стало ясно. Дівчина віддала перевагу прохолоді, і її не бентежила заборона на паління. Майхржак палив, тому залишився надворі. Адже вони сиділи в одному кафе і розмовляли, бачилися. А те, що через скло? Напевно у дівчини були вільні хвилини. Стільки Барський про мобільний зв’язок вже знав.

– Іди всередину. Я теж вже збираюсь, – сказав поліцейський.

– Не хочу заважати вашій розмові.

– Я її вже закінчив. Єдина новина, якою я мав зараз поділитися, це те, що наші акції в поліцейській дільниці ідуть наверх.

– Церковники аж так стараються? – здивовано запитав Марчін.

– Ти цього хочеш і маєш. Молодий розв’язав доручену йому справу від нашого імені. Завтра я принесу документи на підпис, і нас покажуть по телевізору. Через роки ми спіймали вбивцю.

– Боже мій...

– Якщо старий пердун у залі суду згадає, про що йдеться, його теж покажуть. А ми: груди під ордени, чи погони для нових зірочок. Ще одне таке розслідування, і ми будемо недоторканні.

– А як щодо нашої справи? – запитав Барський.

Майхржак був помітно збентежений. Якусь мить він не знав, що відповісти.

– А... вона одна з тих, що ніколи не будуть розгадані, – зітхнув він. – Офіційно.

Барський усміхнувся, поплескав колегу по плечу й зайшов до Потоцької. Та підскочила, щоб поцілувати його.

– Що ти йому сказав, що у нього така кисла міна?

– Що якщо він тебе доторкнеться, то в нього рука відсохне, і йому не буде як шукати вибиту мною щелепу.

Потоцька сприйняла ці слова дуже серйозно. Вона глянула крізь вікно на поліцейського, що від’їжджав.

– Ти думаєш, він має щось проти мене?.. – Вона знизала плечима. – У мене складається