Солдати гріху - Анджей Зем'янський
– А пан? – видавив з себе Вуйчицький.
– А що я?
– Що пан мені пропонує?
Барський знизав плечима.
– Нічого. Найкраще, що я можу зробити, це сховати пана під іншим іменем. Десь в іншому місті.
– І мені доведеться ховатися все життя? Як щурові?
– Може, спробуєте вступити до монастиря?
Вуйчицький підсунув міліціонерові порожню склянку.
– Ховатися до кінця життя?..
– Знаєте, судячи з дій СБ, вони дещо знають. Мій ніс мені підказує, що вони щось знають про намічені драматичні зміни в нашій країні.
– Чого пан бажає за це?
Лікар глянув на свою склянку очима, в яких було примирення з обставинами. Барський наповнив йому склянку наполовину.
– Давай поговоримо, – нарешті запропонував він.
Ситуація робилася все більш схожою на страшний сон. За вікном завивав сильний вітер, засипаючи дерева снігом. Вони сиділи в маленькому, але цегляному будиночку, фактично в самому центрі міста, але в дикому, недоступному, забутому анклаві. Взимку тут, у цій хатині біля річки, загубленій у кущах, не міг ніхто з'явитися. У місці, де різні служби їх точно не шукатимуть. Проте достатньо було вийти і зробити кілька сотень кроків, щоб потрапити на звичайну, освітлену, столичну вулицю.
– Що ти зробив для них?
Вуйчицький зітхнув, наче збирався висповідатися священику в якомусь смертному гріху.
– Господи, я ж не знав... – почав він тремтячим голосом.
– Ви всі не знали. Це як мантру повторювали колеги в Нюрнберзі.
Барський не був делікатним.
– Але, будь ласка, не порівнюйте мене...
– Що ти зробив для них? – повторив запитання міліціонер.
– Повірте, я справді не знав. Як я міг вважати, що вони вбивці?!
– Що ти зробив для них? – повторив Барські з упертістю маніяка.
Доктор допив горілку зі своєї склянки. Боячись передчасно сп'яніти і стати непридатним, Барський дістав із рюкзака термос з кавою та два загорнуті в папір бутерброди. Проте Вуйчицький був стійкий до дії алкоголю. Йому навіть не треба було його запивати чи закусювати. Жорсткий гравець.
– Я точно не знаю. Але я можу здогадатися про деякі речі.
– Перетворююсь на слух.
– Я працював над протиотрутою від якоїсь страшної хвороби, – промовив лікар.
– Хвилинку... – Барський неспокійно поворушився.
– Пан розробляв вакцину, чи як там це називається, не знаючи, що це за хвороба?
– Ні, ні. Не будемо впадати в у викривлення. Я лише розробляв, а точніше лише вдосконалював метод зберігання вірусних колоній і спеціалізованих препаратів у польових умовах.
– Лікар розуміється на таких справах?
Вуйчицький знизав плечима.
– Я закінчив ще й біохімію.
Барський на мить замислився.
– А якого конкретно вдосконалення вимагало ваше керівництво? Тому що, наскільки я знаю, самому препарату багато років, – запитав він.
– Їм потрібне було щось таке, що могло б служити мобільною позицією для зберігання вірусу. Наскільки я знаю, їм потрібно було багато портативних станцій.
– А звичайного термоса не вистачить?
Вуйчицький насмішкувато скривився й похитав головою.
– Наскільки довго? Це не так просто. Це не чай, який можна підігріти, коли він охолоне.
Міліціонер витягнув ще одну сигарету. До чого готувалися есбеки? Кілька портативних станцій для зберігання протиотрути. Що мало статися тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятого року? Революція? Вступ Червоної армії? А може світова війна? Щоб їм скисло. Зачекайте, це безглуздий хід думок. А може, готувалися раптово змінити штаб-квартиру? Раптом щось єбоне – вони не знають, коли – і всі несуть на спині контейнери з обладнанням... хм... Що могло піти не так у вісімдесят дев'ятому? А есбеки не знали подробиць?
– А де результати вашої роботи? – запитав Барський лікаря.
– У моїй машині, яку пан люб’язно спалив, а потім запхав до затопленого кар’єру у Стшеліні. Вуйчицький, по мірі того, як спирт розчинявся у крові, ставав більш цинічним. – А решта – у будинкові, де я працював.
– Де це?
Лікар попросив карту. Потім довго оглядав територію навколо вулиці Краківської.
– Я навіть не знав назви вулиці. Привозили в мікроавтобусі без вікон.
– І це не викликало у вас підозри?
– Так, але ці підозри завжди зникали, коли я бачив розмір виплати.
Барський також схилився над картою. Він знав цю місцевість. Давні німецькі промислові зони тепер поділені на безліч невеликих компаній і майстерень. Деякі з колишніх заводів мали навіть власні залізничні колії, якими вже не користувалися. Він запам'ятав ці території як один великий клубок промислових будівель. Довоєнні заводи будували методом штовханини – використовували кожен сантиметр вільного простору і створювали дивний лабіринт, нагромадження вузьких проходів, переходів, темних приміщень, каналів, колій, віадуків і кранів, що перекривають один одного.
– Ви знаєте цю місцевість?
Вуйчицький обвів пальцем еліпс на карті.
– Більш-менш.
– Тоді панові відомо, яка там тіснява.
– Ммм, – буркнувши підтвердив Барський.
– А мене везли широкою смугою, де могли розминутися великі машини. Вантажні автомобілі.
– Здогадуюсь, що ви маєте на увазі.
– Власне. – Вуйчицький постукав пальцем по одному конкретному місцю. – Їх можна знайти навіть за неточною картою. – Він ще раз постукав пальцем по точці на карті, щоб підкреслити важливість свого відкриття. – Це саме тут.
– А будинок?
– Він стоїть окремо. Ось цей.
Барський взяв у нього карту й подивився на неї уважніше. Що ж, будівля мала стояти окремо, без зв’язку з іншими, щоб легко контролювати всі напрямки підходу. Однак були й мінуси. Вирватися з такої пастки важко. А ще… Він посміхнувся про себе. Було б важко потрапити всередину, якби все це було злито з навколишнім середовищем і, як інші будинки в цьому районі, поєднане стінами. Тобто... Все, що вам треба зробити, це розігнати досить велику вантажівку, і захисники опиняться в надзвичайно дурній ситуації.
Гаразд, досить цих спекуляцій, подумки докоряв він собі.
– Тож ми з’ясували, де вони зберігають протиотруту, – пробурмотів він. – А ці портативні комплекти готові?
– Наскільки мені відомо, ні. Але до виробництва все є готовим. Це питання місяців, а може навіть тижнів. Все одно моя роль в цьому закінчилася.
– Чому це все є таким важливим? І
