Рембо - Девід Моррелл

Але все-таки це не зовсім такі стріли, якими він стріляв у В’єтнамі. Нові було простіше збирати. А ті, якими він стріляв у В’єтнамі, доводилося згвинчувати, що забирало дорогоцінний час. Через ці стріли був протягнений тросик, що скріплював воєдино половинки кожної. Для того щоб з’єднати древ- ко, потрібно лише приставити одну половинку до іншої по прямій лінії. Завдяки натягуванню тросика древко миттєве перетворювалося на одне ціле.

Під стрілами Рембо знайшов пластмасову коробку з м’якою підкладкою. У ній лежали наконечники, кожен із чотирма гострими, як бритва, зазубринами (у дюйм завширшки й у два з половиною завдовжки, такими ж чорними, як лук та стріли), наконечники нагвинчувалися на різьбу, нарізану на голівці стріли. На наконечниках назва: «Мідноголовий[6] випотрошувач». Якщо ж він не захоче користуватися цими наконечниками, можна прикріпити інші, що лежали в тій же коробці, — конусоподібні з написами «Розрив» і «Сльозоточивий газ».

Тренуючись у збиранні та розбиранні вдосконаленої моделі древньої й у той же час настільки сучасної зброї, Рембо знову не міг стримати посмішки.

Так, Бріггс мав рацію, — сказав він, повернувшись до Муси. — Це щось нове й у той же час старе.

Я все ще не розуміти.

Зрозумієш.

Муса був чимось заклопотаний.

У чому справа? — запитав Рембо.

Муса вказав пальцем на джинси Рембо та його бавовняну сорочку.

Ти маєш переодягатися. Туди, куди ми йдемо, одягатися не так, розумієш?

Рембо погодився з Мусою.

Але Мусу все ще щось турбувало.

Що?

Муса показав на медальйон Коу, що висій на шиї в Рембо.

Куди ми йдемо, усі мусульман. Буддист не люблять.

Цей медальйон має для мене особливе значення.

Мусульман не любить буддист.

Рембо напружився. Він знав, що Муса правий. Солдат має бути хамелеоном, має приймати звичаї людей, до яких звернувся по допомогу. Але зняти медальйон Коу означає для нього зрадити пам’ять про неї, зізнатися собі в тому, що вона мертва.

Але якщо не зняти медальйон, можна приректи на смерть себе.

Він знехотя підкорився. Усупереч власній волі розв’язав шнурок, зняв медальйон із шиї та поклав у кишеню. І відразу ж відчув себе голим.

— Добре, — кивнув Муса. — А тепер будемо вживати їжа.

РОЗДІЛ 4

Кінь, на якому сидів Рембо, звик до крутих гірських доріг. Він тримав повід у правій руці, лівою стискав мотузку, за яку був прив’язаний кінь-носій, який йшов позаду. Спереду нього їхав Муса й теж вів на мотузці коня з поклажею.

Обидва чоловіки були в традиційному афганському одязі: мішкуваті штани та довгі сорочки навипуск, на Мусі — афганський капелюх, схожий на вежу, увінчану клаптиком гладкої вовняної матерії. Рембо був простоволосий. Муса взувся в сандалії. Рембо надяг армійські черевики. З одного боку на поясі в нього висів ніж, з іншого — сумки з розібраним луком і стрілами. У притороченій до сідла муфті лежала гвинтівка.

Повний тривожних дум, Рембо насолоджувався прохолодним і чистим гірським повітрям. Його особливий аромат і, звичайно ж, сам пейзаж оживили спогади дитинства, що пройшло в постійних мандрах усім табором горами північної Арізони.

Бузька стежка, з боків якої тяглися порослі ялицями схили, усе крутіше піднімалася вгору. Муса обернувся до Рембо:

Я показую тобі кращий дорога. Радянський не знайде. Чудовий дорога!

Я думав, ми підемо через перевал Кхібер.

Кхібер слідкують радянські. Це кращий дорога. Тяжчий, але кращий.

Стежка ставала все крутішою.

Скажу тобі про Кхібер. Там найбільше йде боїв, — розповідав Муса. — Найбільш кривавий бої. У минулому столітті англійці два рази намагалися завоювати Афганістан. Перший раз вони програли та повернулися додому. Удруге отримали гарний стусан у дупу. Бони побігли. На скелях перевалу Кхібер сидів афганські воїни. Не багато. Вони вбили шістнадцять тисяч британських солдати.

«Шістнадцять тисяч?» — думав Рембо. За один день і в одному місці? Він недовірливо замахав головою. У таке майже неможливо повірити.

Вони перевалили через вершину й почали спускатися. Така ж звивиста стежка вела в кам’янисту, порослу піхтовими деревами ущелину. На протилежному боці її здіймалися зубцюваті, укриті снігом вершини Гіндукуш.

Захопившись своєю розповіддю, Муса, схоже, не звертав на них найменшої уваги.

Більше двох тисячоліть війни. Афган ніколи не скориться. Сильний країна. Сильний люди. — Муса спрямував коней у прохід між двома валунами, повернув на перемичку.

Олександр Великий, Чингізхан, перси, монголи, англійці, а ось тепер радянські — усі хочуть завоювати моя країна. У них нічого не вийде.

Вони опинилися на високогірному лузі.

Ти небагато розмовляєш, — помітив Муса. — Чому?

Я даю можливість це робити тим, у кого краще виходить.

Як у мене?

Рембо посміхнувся.

Як у тебе.

Дорога пролягала лісом.

Є чудовий молитва. Хочеш послухати?

Чому б і ні?

Урятуй мене від отрути кобри, пазурів тигра та помсти афгана. Ти розумієш Молитва?

Я помітив, ви ніколи не лаєтеся.

Правильно. Радянські бомблять наші будинки, труять посіви, ґвалтують наших жінок, палять наших дітей, убивають наших тварин, катують наших юнаки. Розповідали, у Квархаї вони повісили жінок за ноги на гілка дерев і вправлялися колоти багнетом. У провінції Логар, розповідали, зв’язали разом старих із село, кинули в бруд і давити танками. Щороку ми воюємо більше й більше. Щороку все більше радянський гинути. Ми змусимо їх пошкодувати, що вони прийшли до нас. Вони будуть знати, що таке помста афгана. Може, ти нам допомагай?

Ні, — сказав Рембо. — 3 мене досить війни. — Він намагався витримати допитливий погляд Муси. — Я тут, щоб знайти мого друга.

— Що ж, ти не афган, — сказав Муса. — Як ти можеш зрозуміти афган?

РОЗДІЛ 5

До полудня вони минули ще один гірський хребет і тепер вели своїх зляканих коней униз по вузькій стежці, що ліворуч обривається тісною ущелиною, як думав Рембо, завглибшки не менше п’яти тисяч футів. Рембо йшов, узявши свого коня за вуздечку. Він гладив його морду й шептав щось підбадьорливе коневі-носієві.

Ти вмієш з конями, — відзначив Муса.

Я виріс із ними. Мій дядько навчав коней для військових. Він навчив мене поводитися з ними.

Добре навчив. Якщо на те воля Аллаха й ти врятуєш твій друг, скажи дядькові, він нам допоміг.

Мій дядько номер два роки тому.

Шкода. Радянські вбили мій дядько позаминулий місяць.

Стежка раптом стала ширшою. Рембо не подав вигляду,

що його вразила розповідь Муси. Він мовчки йшов за ним.

Муса примружився, дивлячись на сонце, що вже здолало три чверті свого небесного шляху. Спішився, прив’язав коней, витяг із притороченої до сідла сумки килимок і розстелив його на землі,