Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

— Цить!

Закут, де вони сховалися, був ґанок якоїсь кам’яниці, де залізними ґратами густо поплівся плющ і лаванда. Януш присів навпочіпки, Шампунь теж. Насилу встигли вони принишкнути, як повз них протупотіли розбишаки.

Вони потроху верталися до тями. Януш з утіхою вдихав вапняний дух мокрого каміння і вогкі пахощі листя. Щастя, та й годі! Вони геть зморилися, та все ж таки вціліли. Стало легко, й обоє збагнули, як віднині щось їх поєднало нерозривним зв’язком.

— Піду за ними назирці, — сказав Януш.

— Що?

— Вони вже не хочуть всипати нам бобу. Вони хочуть нас забити. Треба з’ясувати чому.

Шампунь із жахом дивився на нього. Під час бійки він згубив свою шапку. Покресаний шрамами, його череп лиснів під дощем, наче велетенське динозавряче яйце.

— Ти ба! Оце так простісінько і поспитаєш у них, еге?

— Та не в усіх. В одного. Котрого злапаю.

— Ні, ти справді навіжений!

Януш відхилив полу, показавши колодку свого ножа.

— У мене є ніж.

— А мізків — як у мухи.

— Ти знаєш, де ще можна знайти притулок?

— Гадаю, найліпше повернутися до тих добрячих людей в Оборі.

— Нізащо. А готель тут десь є?

— Готель?

— У мене є грошенята. І в Марселі мають бути кімнати для таких, як ото ми!

— Я тут один такий готель знаю, та…

Януш дістав п’ятдесят євро.

— Іди туди. Тільки скажи мені адресу.

І, улягаючи звичному почуттю недовіри, докинув:

— Якщо дочекаєшся мене там, у цього папірця буде братик.

Шампунь беззубо всміхнувся і пояснив, як знайти той готель.

— Якщо я вранці не повернуся, скажи поліцаям, — звелів Януш.

— Поліцаям? Ти що, геть здурів?

— А то тебе заарештують за участь у злочині.

— У чому? І що мені їм казати?

— Правду. Про те, що я повернувся до Марселя. Що на нас напали. Що я хотів з’ясувати, що ж відбувається.

— Послухай, ти й раніше щось приховував, а зараз оце… Чого ти дурня з мене робиш?

— Чекай на мене в готелі.

І, не слухаючи, що той каже, він подався вулицею.

Януш намагався бігти, та вкушена нога боліла. У пам’яті знай спливало те саме видиво: собачі ікла, що вгризлися в його тіло. У таких випадках пораненій нозі потрібен був спокій. Він почав іти повільніше. Про курс антибіотиків, що необхідно було зробити, зараз і мови не могло бути.

Він не покидав головної вулиці, пропускаючи бічні провулки. Річка, що розіллялася силою-силенною струмків… Чомусь він не сумнівався, що його нападники оберуть той самий шлях. Він уже втратив надію наздогнати їх, аж вулиця раптом звернула вбік і вивела його на відкриту терасу, що висіла над містом.

Він аж позадкував у тінь від несподіванки.

Та не стримався від захопленого вигуку.

Марсель сяяв під дощем, наче на землю впало поцятковане зорями небо. Далі простягалося море. Не видно було ще його, та воно вгадувалося, повноводе, чорне і безкрає.

Він стояв, кривився від болю і вбирав у себе красу нічного краєвиду. Свіжості прагнув він знайти в нім, полегшення… Та груди й далі горіли всередині, наче там кипіла розпечена лава.

До тями його повернув гомін, що пролунав десь неподалік. Він глянув униз і побачив, що в діл провадять точнісінько такі самі східці, якими він допіру підіймався, тікаючи від зарізяк. А ось і вони, стоять в освітленому кружалі. Їх було п’ятеро. Якщо не враховувати псів. Слів йому не було чутно, та неважко було здогадатися, як вони лютують, задихаючись від безсилля його знайти.

Януш уважно роздивився їх. Сріблясті кіски, червоні або блакитні гребені, поголені черепи в татуюваннях із загадковими символами. На замурзаних мармизах блищить пірсинг. Зброї вони не покинули. Біти. Ножі. Травматичні пістолети.

Він посміхнувся. Була якась невимовна втіха в тому, що він підглядав за ними, а вони його не бачили. Розбишаки попрямували до доків. Януш зачекав, аж поки вони сховаються з поля зору, і тихенько спустився в діл. Дощ уже вщух, та все довкола було вкрите застиглою холодною масною плівкою.

Вони рушили на північ, береговим бульваром, над яким пролягала автострада. Забувши про поранену ногу, Януш простував за ними, відставши метрів на двісті, ховаючись за стовпами й уникаючи освітлених ділянок вулиці. Так вони пройшли з кілометр, утім, він міг і помилятися, оцінюючи відстань. Бульвар був порожній. Так само несамовито віяв містраль, висушуючи сліди зливи і заморожуючи калюжі.

Коли ж це зарізяки звернули по праву руч і подалися майже неосвітленим кварталом. На тлі темного неба чорніли ще темніші квадрати будинків. Янушеві здалося, наче вони десь біля Обори. А може, це Бугенвіль? Вони йшли спальним районом, минаючи садки з голими деревами і дитячі майданчики за іржавими огорожами.

Що далі, то похмурішим ставав краєвид. Занедбані комори. Наглухо забиті вікна. Вигони. Удалині видніли хижі силуети баштових кранів, які скидалися на велетенських комах. Житлові будинки зникли. Вітер ганяв плоскою місцевістю в заростях пирію паперові обгортки, пластикові пляшки й картонні коробки. Загрозливо тхнуло бензином. Януш примружився: здається, прийшли. Попереду вигін упирався в мур, пописаний графіті.

Януш відчував, що геть зморився. Серце аж гамселило в грудях. Бух-бух, бух-бух… Він не відразу второпав, що той гамір, який лунає у вогкому повітрі, зчиняють якісь механізми. Десь поруч була будова, і машини працювали й уночі.

Розбишаки десь пощезали. Перед ним лишився тільки глухий мур. Певне, в ньому були дверцята, замасковані суцільним малюнком графіті. Януш замислився. Що вдіяти? Як по правді, у нього була тільки одна можливість. Дочекатися, аж доки якийсь зарізяка вийде на вигін подзюрити чи перекурити на свіжому повітрі — і напасти на нього. Ефект несподіванки буде на його боці…

Він заховався в кущах. І відразу ж почав мерзнути. Як просидить тут ще декілька хвилин, то його почне трясти, а потім він геть закоцюбне. Ось нехай заклякне, та й…

І тоді грюкнули двері.

Тихенько, майже не дихаючи, він звівся на ноги. У темряві рухалася людська постать. Хлопець із кісками-дредами. Янушеві згадався герой із фільму «Хижак». Йому стало страшно. Та водночас усе воно постало перед ним у якомусь нереальному світлі. Наче він грав у комп’ютерну гру.

Хлопець ішов і заточувався. Або чарку влупив, або добряче вколовся. Зупинившись біля найближчого куща, він розстебнув штани і заходився дзюрити. Зараз або ніколи. Януш стрибнув. Очі тьмарилися від сліз. Усе здавалося