Погана - Хлої Еспозіто

Я сідаю на край ліжка та пещу його чорне, мов смола, волосся. Ніно хропе низько та м’яко, так мило, як маленький Ерні. Це вам не гарчання страховиська, як у Доменіко. (Він стане популярним у в’язниці.) Ніно рухається, совається у сні. Він бурмоче: «Алві?» Йому сниться секс зі мною, я закластися готова. У куточках губ видно мерехтіння усмішки. Я нахиляюсь і цілую його. Мій партнер. Мій коханець. Мій майбутній чоловік. Повірити не можу, що він хоче зі мною одружитися.

Пакет із кокаїном лежить відкритий. Іще дрібка – ну чим це може зашкодити? Я лизькаю палець і набираю на нього чистого білого порошку. Утираю наркотик собі в ясна. Ммм, це цілковита насолода. Пістолет Ніно лежить на маленькій тумбочці біля ліжка, поряд із лампою та його обручкою. Ой. А чому він її зняв? Сріблясте кільце з ручної гранати й досі на мені. Але ерекційне кільце не в нього на пальці, воно онде, на тумбочці. Це дивно. Я не впевнена, що мені це подобається. Що це, в біса, означає? Моє серце починає битися швидше. Це кокаїн? Чи щось інше? Але все круто. Усе гаразд. Охолонь, крихітко. Я встаю й потягуюсь. Може, ромашкового чаю?

Я дивлюся в дзеркало спальні. Темно, але я бачу, що мої очі схожі на дві летючі тарілки. Ніколи не бачила, щоб у мене так розширювалися зіниці. Зуби в мене стиснуті, вилиці напружені. Я сильно тру собі щоки, вгору-вниз, тричі ляскаю себе по обличчю. Скрегочу зубами. О Господи, я на межі. Не відчуваю ні підборіддя, ні губ.

Я бачу, як Ніно вовтузиться в ліжку за моєю спиною. Він крізь тіні простягає руку. Я дивлюся, як його пальці поволі наближаються до чогось на тумбочці.

– Пістолет, – каже Бет. – Він намірився тебе застрелити.

Я біжу кімнатою назад. Моє серце калатає вдвічі швидше. У мене з’являється тунельний зір. Усе, крім пістолета, зникає. Я хапаю «Ґлок», і саме вчасно: пальці Ніно ковзають об мої, – а тоді натискаю гачок.

ПІФ-ПАФ.

Ляпає кров, пір’я злітає в повітря.

Я оглушена. Руки тремтять. Долоні пітніють.

Чорт.

Тоді я впускаю пістолет.

Що тільки-но сталося?

Що я, в біса, накоїла?

Бет сміється в мене в голові.

– Я виграла, – каже вона.

Я валюся – важко – на стіну й повільно стікаю на підлогу.

– Ні, – кажу я. – Що, в біса, ти зробила?

Я дивлюся, як бавовна просочується червоним. Відчуваю тілесний запах свіжої крові.

– Він тягнувся до лампи, – пояснює Бет. – Ти щойно вбила свою споріднену душу.

– Ні. Ні. До пістолета, – кажу я.

– До лампи.

– До пістолета.

– До лампи.

– До пістолета.

– До лампи.

– До пістолета. До пістолета.

Я дивлюся на Ніно, на дірку в його чолі, що наповнюється чимось чорним. Усе сповільнюється. В очах у мене все розпливається від сліз. Його вродливе обличчя – у плямах крові. У мене всередині все стискається. Я блюю. Блюю знову, і знову, і знову на блакитну кахляну підлогу.

– Я ж говорила тобі, що помщуся, – каже вона.

– Ні, ні, ні.

О Господи, Бет. Я ладна ще раз її вбити. І того довбаного клоуна. Вона весь цей час щось замишляла проти мене. Вона ненавидить мене. Вона ненавидить мене. Я ненавиджу мене? Я плачу пекучими сльозами. Він мертвий. Його немає. Що я накоїла? Що я зробила? Я цілую його в досі теплі губи. Відчуваю смак гарячого заліза – його кров.

Я простягаю тремтячу руку та намацую пульс у нього на зап’ясті. Чекаю.

І чекаю.

І чекаю.

Ну ж бо.

Ну ж бо.

Ніно.

Ніно.

Будь ласка.

Я обережно підіймаю його повіку. Зіниця велика. Розширена. І не звужується під впливом світла. Я закриваю око. Це все підтверджує.

«Спинилось чесне серце. Спи, мій принце! Хай сонми янголів твій сон колишуть»[166].

Я лягаю поряд із ним на ліжко.

Містер Бульбашка сміється в мене в голові.

І…

Далі – тиша.

Дзвонить мій «Самсунґ»: «Невідомий абонент».

– Так? Алло? Що таке?

– Алвіно, любенька, це ти?

– Га? – Яка я тобі, в біса, любенька? Це Мевіс. Чого це вона така поштива? Либонь, хтось підслуховує. – Так, це я. Що тобі треба? – Грошей на будинок для літніх людей? Доглядальницю/опікунку?

– Я говоритиму коротко, мій янголе, – каже вона.

– Добре. І чого ж так? – Це незвично.

– Розумієш, у мене є лише хвилина, доки нас роз’єднають. Вони дуже суворі щодо особистих дзвінків у цих поліційних відділках-камерах-тюрмах.

– У чому? Де ти є? Що коїться? – Я зиркаю на телефон, але це не «ФейсТайм».

– Так, я саме тому й телефоную, люба моя. Я у відділку, тут, у Римі. З’ясувалося, що компетентні органи Великої Британії нарешті знайшли твого батька. Ти можеш у це повірити? Через стільки років. Двадцять п’ять, точніше кажучи…

– Про що ти, в біса, взагалі говориш?

– Якісь поліцейські в Лоуер-Слотері знайшли твого батька в садовому сараї.

– Як мій батько опинився в сараї?

– Ах, от у тому-то й запитання.

– Запитання на довбаний мільйон доларів. Хто я тобі така? Кріс Таррант[167]?

– Що? Хто? Ні. Не матюкайся. Хай там як, головне, любенька, що мене заарештовано. За підозрою в умисному вбивстві з обставинами, що обтяжують покарання. Тобі коли-небудь доводилось чути такий суцільний абсурд? У всякому разі, я дуже сумніваюся, що в них набереться достатньо доказів, щоб мене засудити, адже стільки часу минуло, та й черв’яки… Чесно кажучи, я майже забула про нього. У якомусь куточку свідомості очікувала, що він зник, ну, знаєш, біологічно розклався. Я взагалі-то телефоную, щоб сказати: приїдь і забери маленького Ернесто. Я залишила його з Ріккардо та Джузеппе, а це не найкраще…

– ЩО ЗА ЧОРТІВНЯ? МІЙ БАТЬКО МЕРТВИЙ?

Спершу Ніно, тепер тато.

– Ти приїдеш наглянути за дитиною?

– Ти його вбила?

– Алвіно. Дозволь мені внести ясність: це лише суд може вирішити.

– Я знала це. Знала. Ти його вбила.

Я об заклад готова побитися, що то не спадщина від бабусі – оті півмільйона, що були в мами в банку. Бабця не мала жодних грошей. То все було мого батька. Якщо існує у світі незаперечний мотив, то оце він.

– То дати тобі їхній номер? У мене є координати Ріккардо.

– Не треба мені номера Ріккардо. – Я не збираюся в няньки.

– Я попрохала б Доменіко, але він, здається, зник. Узагалі-то тепер, коли я вже з тобою говорю, любенька, в тебе є гроші? Мені десять тисяч потрібно лише для застави…

Зв’язок обривається. Нас роз’єднали. Я сідаю на ліжко в приголомшеному мовчанні. Падаю головою на подушку поряд із Ніно. Випускаю телефон із пальців. О Боже мій, моя мати – вбивця. Не знаю, чому я так дивуюся. А як я думала, звідки в мене це взялося? Ха. Це точно є в мене в генах. Узагалі-то в мені нічого особливого немає. Це просто одна-єдина молекула ДНК. Вона вбивця. Я вбивця. Усі вбивають усіх. Але різниця в тому, що я не збираюся ловитися. Я – наступне покоління. 2.0. Оновлена та покращена. Удосконалена.

Я оглядаю тіло Ніно, що безпомічно лежить на ліжку. З підлоги долинає запах блювотиння. Чутно, як крапає його кров – кап-кап-кап. Та він навіть не думав брати мене заміж. Як я могла бути такою наївною? Він проносив те кільце менш ніж годину. Я просто хотіла в це вірити.