Погана - Хлої Еспозіто

– П’єтро, він тут працює. Старий друг. Без зайвого галасу знайде нам кімнату.

– Ти тут уже бував? – питаю я.

– Це чудове місце, щоб переховуватися.

Ми вторгаємося в кімнати для персоналу. Ніно відмичкою зламує замок на дверях. Ми йдемо далі коридором, до спальні, ступаємо всередину і вмикаємо світло.

– Ой. Stronzo. Sono io.

Хтось спить у ліжку.

– Che cazzo? Ніно? Vaffanculo. Mamma mia. Che vuoi?[155] – П’єтро прокидається, засліплений. Напівоголений.

– Una camera[156], – говорить Ніно.

П’єтро сідає. Дивиться на мене. Потім на Ніно. Вони обіймаються.

Він протирає очі.

– Per due persone?[157]

– Sì. Sì. È per la mia luna di miele[158], – каже Ніно.

– Perché non puoi prenotare una stanza come tutti gli altri?[159]

П’єтро встає та підходить до мене. Простягає руку, і я потискаю її.

– Ciao. Piacere[160]. Auguri, – каже він. І цілує мене в обидві щоки.

– Ой. Привіт-привіт, – відповідаю я.

П’єтро натягає футболку й штани, потім веде нас до нашої кімнати, каже, що це найкраща та найбільша. Він відчиняє двері, і я ступаю всередину. Захоплено зітхаю. Святий Ісусе. Тут навіть краще, ніж я собі уявляла. Кімната величезна й оздоблена, мов палац. Приголомшлива. Неймовірна вигнута стеля, фарбована в синє. Величезний мармуровий камін. На шліфованій підлозі – прекрасні керамічні кахлі. На стіні вітальні висить чорно-біле фото Ґрети Ґарбо.

– Це просто чарівний сон, – кажу я.

П’єтро, кланяючись, виходить із кімнати.

– Що таке «auguri»? – питаю я Ніно, коли той зникає.

– «Auguri» означає «вітання».

– Ой. Он як. Зрозуміло. – Я розглядаю картини на стіні. – То з чим він мене вітав?

З тим, що я досі жива?

– Я сказав йому, що ми одружилися, – каже Ніно. – І це наш медовий місяць.

– Ооо. Як мило. – Я сідаю на ліжко. – А П’єтро теж із коза ностра?

– Ні, він просто працює в готелі. Він єдиний із моїх знайомих, хто не хоче мене вбити.

– Я не хочу тебе вбити, – кажу я.

Принаймні вже не хочу. Я почуваюся трохи в більшій безпеці тепер, коли ми тут. Може, я раніше була параноїчкою? Тіпалася на пустому місці. Я подобаюся Ніно, це точно. Він справді сумував за мною цього тижня. Чи все це дійсно була лише перевірка на мафіозність? Посвята, ініціація? Типу подвигів Геракла, щоб пересвідчитись, чи я достатня пролаза? Я повільно, глибоко й полегшено зітхаю та розвалююся на ліжку, як морська зірка.

Ніно вмикає телевізійні новини.

Я сідаю та кліпаю.

На екрані з’являється зображення Доменіко в кайданках, оточеного італійськими поліцейськими. Він іде крізь натовп журналістів, спалахів і камер. Відділок поліції. Репортерка. Ніно додає гучності.

– Що вони кажуть? – питаю я.

Він обертається до мене та хитає головою.

– Довбаний ідіот. Копи зловили його з машиною Амброджо. Знайшли валізу з грошима. Наші два мільйони євро. Його ДНК збігається з ДНК, виявленою на місці поховання Сальво, а також твоєї сестри.

– То що… вони думають, що це він зробив? Вогонь.

– Вони не мають зачіпок. Доменіко заарештований. Убивство трьох людей.

Бет, Сальваторе, Амброджо…

– Супер. Бомбово.

Ніно дає мені п’ять.

О Боже мій, я його цілувати ладна.

Я мовчу та зазираю йому в очі.

– У тебе є кокаїн? – питаю я. – Треба відсвяткувати.

– Sì, – говорить він. – Треба.

Він лізе в кишеню своєї куртки та витягає прозорий пакетик. Повний білосніжного порошку.

Я підводжу погляд і хмурюся.

– Тобто в тебе було стільки кокаїну весь цей час, доки я там здихала. Я дерлася всіма тими довбаними сходами, а ти мені його не дав?

Я приб’ю цього хлопця. Шкода, що копи поцупили мій пістолет.

– Ти не просила, – говорить він.

Ніно кидає пакетик наркоти на тумбочку. Своєю карткою вирівнює дві довгі доріжки, а потім скручує купюру в 100 євро.

Боже мій, мені цього не вистачало.

І тут я згадую про свій новий крихітний носик. Узагалі-то я його ще не випробовувала. Він ще загоюється після операції. Ще навіть тижня не минуло. Цей румунський гангстер бив мене в обличчя. Та ніс, чесно кажучи, війну пройшов. Я не впевнена, що він буде працювати. Що робити, якщо кокаїн там застрягне? Що, як мій ніс зламався?

– Ніно, – кажу я, – ти можеш задути кокаїн мені в дупу, як у тій сцені з «Вовка з Волл-стрит»?

– Що? – перепитує він. – Бля, та нізащо. Ти можеш занюхати його в носа, як і всі інші.

– Оххх, ти такий нудьгар, – зітхаю я.

– Я? Нудьгар?

– Угу. Ой, Алві, не підривай копів. Ой, Алві, не викрадай «феррарі». Не ходи на пляжну вечірку. Не галасуй. Не задувай кокаїн собі в сраку. Бла-бла-бла.

Ми вдихаємо наші доріжки. Ммм, пречудесно закинулися. У мене в голові ніби спалахує лампочка на багато мегаватів з верхівки різдвяної ялинки.

– Вважаєш мене нудним? – запитує Ніно.

– Так.

– Ходімо зі мною.

– Ну що тепер? – запитую я і встаю. Обличчя в мене заніміло, як у стоматолога. Принаймні мій ніс досі працює.

Він хапає мене за руку та тягне з кімнати назовні, до саду. Веде до задньої стіни готелю, до бірюзового басейну.

– Ого. Приголомшливо, – кажу я. – Навіть краще, ніж у Бет.

Він такий гарненький, у формі квасолинки, освітлений прожекторами. Оточений садами, пальмами та квітами. Зі скелі, від басейну, відкривається вид на Середземне море. Тут збіса круто й гламурно, мов на обкладинці альбому «Гед Кенді»[161].

Ніно зриває з себе весь одяг і стрибає у воду. Засмагла спина. Білі сідниці. Член мов анаконда. Він пірнає глибоко у воду, а потім знову з’являється на поверхні.

– То як тобі, нудно?

– Це неймовірно.

Без одягу він мені більше подобається.

Ми – Стів Макквін і Елі Макґроу в тому літньому озері в «Утечі».

– Ну ж бо. Залазь, – каже він.

Я зриваю одяг і йду до сходів. Вони сріблясто блищать на світлі, яскраво сяють, мов платинові коштовності. Я занурюю пальці в басейн. Прохолода освіжає. Спускаюся сходами донизу, у воду. Пропливаю трохи. Це чудово. Вода м’яко огортає тіло, пестячи шкіру, наче шовкова постіль. Я чую, як наркотик хвилями пульсує в мене в крові. Губи все ширше розтягуються в усмішку.

Ніно дивиться на мене з протилежного боку басейну. Я відчуваю його погляд. Пливу до нього. Тепер я справді його хочу. Так, як я ще ніколи й нікого не хотіла у своєму житті. У мене в животі пурхають метелики, так, ніби мені знову тринадцять. Знаєте що, я рада, що не вбила його. Це було б страшне марнотратство.

Ніно пірнає під воду. Його темний обрис рухається басейном, загрозливий і небезпечний, як акула чи людожерлива риба. На поверхню підіймаються бульбашки, потім він вигулькує переді мною. Я дивлюся в його очі. Темні та блискучі. Він міцно притискає мене до стінки, і ми нарешті цілуємося. Я смакую його язик, його солоні губи. Притягаю його голову до себе. Його пальці вчіпляються в моє волосся. Його рот голодно поглинає мій. Я кусаю його нижню губу. Тепла рука ковзає моїм стегном і доходить