Погана - Хлої Еспозіто

– Мені не тридцять. Мені двадцять п’ять. Я взагалі-то на п’ятнадцять років молодша за тебе.

Він пильно дивиться на мене.

– Постривай. Зажди хвилинку. Який сьогодні день? – питаю я.

– Не твоє собаче діло.

Я схиляю голову набік. Пригадую пароль його телефона – 0509.

– Субота, п’яте, хіба ні? У тебе День народження.

– Так, так. Круто. Постарів іще на рік.

– З Днем народження, – кажу я.

Ніно плює у воду. Ми вдивляємося в краєвид. Він досі чорний. Нічого немає. Добре видно, чому раніше думали, що Земля пласка. Ми допливемо до краю і впадемо. Принаймні помремо разом.

– Життя починається в сорок, – кажу я.

Він запалює «Мальборо Ред» і говорить, звертаючись до своїх рук і до вогника.

– Так, якщо ти мене не застрелиш.

Я зітхаю, а потім у мене бурчить у животі.

– Господи, я досі голодна. Мені треба поїсти.

– Я щойно бачив, як ти з’їла цілий пакет «Прінґлз».

– Неправда. Я тобі один дала. Мені потрібно з’їсти ще щось.

– То злови довбаної риби, – говорить він.

– Не верзи дурниць. Мені потрібні вуглеводи. «Поп-Тартс» чи щось таке. Я скоро помру з голоду.

– Ми майже приїхали, – каже він.

– Чому ти в такому настрої? Я тобі життя врятувала, – кажу я. – Тебе могли б застрелити або кинути до в’язниці довічно. – Він на це заслуговує, мудак.

– Про що ти, в біса, говориш? – питає він. – У мене все було добре, доки не з’явилася ти. Тепер я – один із найбільших злочинців Європи. П’ятеро вбитих копів? Madonna[150].

– Ти в глибокій сраці був би, якби не я.

Він мав би бути вдячний, що я його не вбила. Я була така близька до цього… Присягаюся.

– Підірвати довбаний дах? Sei pazza. Pazza[151]. Божевільна.

Мовчанка.

– Але ж ти вбив диснеївського принца.

– Кого?

– Алессандро.

– А хто, в біса, такий цей Алессандро?

– Це тепер уже неважливо.

Шкода, що так вийшло з диснеївським принцом, він був дуже милий. Услада для очей, такий любчик. Принаймні мені пощастило спершу з ним трахнутись, інакше було б дуже шкода.

Ніно розлючено затягується своєю цигаркою.

Ми дослухаємося до моря.

– То все ж, як ти мене знайшла?

– Тебе відстежили фараони, – кажу я. – Це було не так уже складно. У Римі є камери. Веб-камери? Камери спостереження?

– Тобі чимало часу знадобилося, – говорить він. – Я весь тиждень чекав.

– Що то за хуйня була в метро?

– Я дав тобі другий шанс. Тобі пощастило, що ти така гарненька.

Я підходжу, знову сідаю на лаву та лягаю на холодну тверду деревину.

– Усі мої знайомі бажають моєї смерті, – говорить він.

– Так, мої моєї також, – кажу я.

Ми пливемо далі в ніч.

Я знаходжу під лавою ковдру та загортаюся, мов у кокон. Не спи, Алвіно. Стеж за цим хижаком. Мене дещо турбує, що в нього є пістолет, а в мене – дуля з маком. Я досі не впевнена, що можу йому довіряти. Та що він може довіряти мені.

Уже майже засинаючи, я помічаю якісь вогники на узбережжі.

– Що це? Оті вогні? Це порт? Місто?

– Неаполь, – каже Ніно. – Це Napoli.

– Круто. Чому б нам тут не зупинитися?

– Ще зо дві години, – каже Ніно. – Чому б тобі не поспати?

Ха. Не думаю. Знаю я ці прийомчики. Він уб’є мене, доки я спатиму.

Я кладу голову на свою сумочку. Либонь, безпечніше уникати великих міст, особливо Napoli. Поліція шукатиме скрізь. І я чула про Везувій. Бачила тих людей із Помпеїв, що буквально закам’яніли – поскручувались у гротескні фігури та перетворилися на камінь. Нізащо. Зі мною такого не буде. Нам пощастило минулого тижня з Етною. Удруге ризикувати не хочу.

Мої повіки самі опускаються… коли я помічаю щось блискуче у воді. Сяйливе, сріблясте і кругле, мов плавуча дискокуля.

– Що це там? Острів? – питаю я.

– Sì. Sì. Це Капрі.

– Звучить добре. Зупинимося тут?

– Ні, я знаю, куди нам треба.

– Ну, я ж не знаю. Ми вже близько?

Він не відповідає.

Не уявляю, звідки Ніно знає, куди плисти. Я нічого далі власного носа не бачу. Це місце темніше за скандинавський нуар. Як на мене, ми цілком могли б бути всередині кита. Ніно знову вовтузиться з навігатором, і я спостерігаю, як усі вогники зникають. Я щільніше обгортаюся ковдрою, лежу в темряві та засинаю.

Неділя, 30 жовтня 2005 року

Лоуер-Слотер, Ґлостершир

Над моєю головою розбивається об стіну тарілка, і керамічні друзки розлітаються навсібіч. Я заплющую очі. Саме вчасно. Скалка відскакує та врізається мені в щоку. Плитка всипана битим склом.

– Ненавиджу тебе, – говорить вона.

– Мамо.

– Це так несправедливо.

– Як ти можеш мені таке казати?

– Ти не хочеш, щоб я була щаслива. – Мамин голос уривається, вона от-от заплаче.

– Просто припини жбурлятися в мене речами. Боже правий.

Я стою, руками затуляючи обличчя, у вухах у мене вереск. Я знов розплющую очі, по шпаринці, та крізь вії дивлюся на розмитий світ. Моя мама стоїть спиною до мене, руками спираючись на кухонну плиту. Я дивлюся, як її ребра розходяться й сходяться. Вона важко дихає.

– Він удвічі за тебе молодший, – нарешті кажу я, змахуючи скалку зі свого обличчя – на пальці залишається крапля теплої крові. – Що йому ще потрібно, як не наші гроші?

– Наші гроші?

Я скрегочу зубами.

– Твої гроші. Твої. Твої. – Він полює на спадок бабусі. Це очевидніше за очевидне.

Тепер вона повертається обличчям до мене. Нависає наді мною. В очах у неї холод.

– Можливо, він мене любить за те, що я – це я? Можливо, він мене вважає привабливою?

– Він вважає привабливими півмільйона в банку… – вимовляю я ледь чутно. Я теж вважаю, коли вже на те.

– Йому не потрібні гроші, – каже вона. – Він тут за робочою візою.

Я хмурюся:

– Але взагалі-то не працює.

– Як і ти.

– Я школярка.

Ми стоїмо та дивимось одна на одну. Я поводжу носом. Що це? Дим. Знов довбане барбекю? Чи щось горить у тій печі? Я знову прихиляюся до кухонного острівця, ліктями спираюся на прохолодний мармур. Я розумію, я хотіла гарного нового татка, але це було цілу вічність тому. Двоє батьків – гірше, ніж одна мама. Тепер я це усвідомлюю.

Мама хапає пляшку червоного вина, втикає в корок штопор. Вона наливає собі надто повну склянку. І заливається нею.

– Повірити не можу, що ти погодилася вийти за нього заміж.

Вона відставляє склянку вбік, заплющує очі та вдихає через ніс. Я розумію, що вона не хоче цього чути, але хтось має їй сказати.

– Руперт – довбаний лузер, мамо. Він тільки й робить, що зависає та грає на своєму діджеріду[152]. Він сьогодні збудив мене на світанку. «Tie Me Kangaroo Down, Sport»? Ким він себе, в біса, вважає? Довбаним Рольфом Гаррісом[153]? Він досі не запам’ятав мого імені, а він уже три місяці живе в цьому домі…

– Звісно, він знає твоє ім’я. Не говори дурниць.

– То чому він називає мене Шейлою?

– Це ласкаве звертання, Алвіно.

Ми дивимося одна на одну.

Я бачу