Погана - Хлої Еспозіто

– Я не можу запропонувати. У мене кільця немає.

Він усміхається пустотливою усмішкою. І раптом усе сповнюється сенсом. Усе саме так і мало скластися. Ніно – мій суджений, мій хлопець-кілер. Нікому більш зі мною не впоратись. Він – ідеальний. Він – Той Самий.

– У мене є. Два кільця, – кажу я. – Просто почекай тут, не йди нікуди.

Я мчу садом назад до готелю, потім сходами нагору до нашої кімнати. Мої ноги послизаються та ковзають на росяній траві, серце б’ється molto allegro[164]. Музика й далі грає, якась переможна. Б’ють у тарілки. Дедалі голосніше. Я озираюся, розшукую свою сумочку й знаходжу її на ліжку. Хапаю її та біжу назад до Ніно.

О Боже мій, сподіваюсь, що він іще там. Що, як він знову зник?

Він стоїть спиною до мене, милуючись краєвидом з балкона. Я поїдаю все це очима. Ці сідниці. Цей краєвид. Він вартий був усієї тієї тяжкої праці.

– Поглянь, – кажу я, – два кільця. Як я й казала.

Я порпаюсь у своїй сумочці – чорт забирай, ніколи нічого не можу знайти.

– О, дивись, твій капелюх. Хочеш забрати назад?

Він натягає його на голову.

Зрештою я знаходжу кільця: срібне кільце з ручної гранати (зберегла його на пам’ять) і ерекційне віброкільце. (Оо, згодом можемо ним скористатись.)

– Що, в біса, це таке? – питає він. Витріщається на ерекційне кільце в моїй руці. Схоже, він не надто знається на секс-іграшках?

Я опускаюся – швидко – на одне коліно.

– Ніно, – кажу я, – ти одружишся зі мною?

– Якщо я скажу так, ти замовкнеш?

– Так, – кажу я.

– Так, – каже він.

Я підстрибую та натягаю ерекційне кільце йому на палець; воно рожеве й тягуче, як желе.

– Юууу-хуууу, – верещу я. – Тепер ти запитай мене.

Я даю йому кільце з гранати.

Ніно опускається на одне коліно.

– Алві, чи вийдеш ти за мене заміж? – Він одягає кільце мені на палець.

– Так, вийду, – відповідаю я.

– Вітаю, – каже Бет у моїй голові.

Тоді ми цілуємося.

Ніно й Алві

Разом назавжди. Його

Яєчка мої ☺

Я вистрибую, а Ніно прямує назад до басейна. Ми забираємо наш зім’ятий одяг і йдемо всередину, до нашого номера. Я така щаслива, що, здається, от-от вибухну. Насипаю одну за одною дві доріжки, а в думках у мене метелики пурхають.

Ніно, геть виснажений, валиться на величезне ліжко. Але я не хочу спати: я надто захоплена. Мені треба обміркувати весілля.

– Ніно? Ти хочеш? – запитую я.

Ой, він захропів.

Тож доведеться мені самій вдихнути обидві доріжки… Добру не можна пропадати. Нюх-нюх-нюх. Удвічі більше веселощів, удвічі більше наслідків. Я надто молода для серцевого нападу.

Я вмикаю телевізор, щоб не сидіти на самоті. Хочу переглянути новини. Може, є щось нове про Доменіко? Ото я тоді реготатиму! Я вдихаю ще одну доріжку. Юху! Юху! Тепер я не можу прибрати з обличчя усмішку. Лише так мені вдається стримати себе й не стрибати на ліжку, як дитина. По телевізору кадри з якоюсь релігійною спорудою. Церквою чи монастирем. Урочисто зажурений натовп. Беруть інтерв’ю в італійської черниці. Я не знаю, про що вона говорить, либонь, про щось дуже нудне. Потім показують фото літньої черниці. Не якоїсь випадкової черниці. МОЄЇ ЧЕРНИЦІ. «Сестра Франческа ді Марцо, 71 рік, також відома як Тереза ді Джезу». Чорт-бля-чорт-бля-чорт. Коментатор щось швидко говорить італійською. Обличчя в нього задушевне й скорботне. Камера перемикається та наближається до дороги. Червоні смуги. Це плями крові. Звісно, це тут я її й переїхала. До чого це все? Що це означає? Її тіло знайшли? Знов інша сцена. Обпалені залишки «чинквеченто». Почорнілі гілки. Поламані дерева. Винищений ліс. Горіла трава та присмалене листя. Камера наїжджає на автомобіль. Ні. Ні. Не відчиняйте його. Не зазирайте всередину, будь ласка. Нас позбавляють вигляду підсмаженого тіла черниці, але я добре бачу її в уяві. Відразлива, з ямами замість очей, з обгорілою шкірою. Сиве волосся перетворилося на вугілля. Одяг розсипався на нитки… Я заплющую очі й хитаю головою.

– Ні, ні, ні.

Іще одне фото. Це той чолов’яга! «Лоренцо Манчіні, 51 рік». Я відразу його впізнаю. Я вкрала його машину. Це був його іржавий старий «чинквеченто». Пам’ятаю його червоне обличчя, притиснуте до вікна. Пригадую ту товсту складку жиру. Він здається приголомшеним, страшенно спантеличеним. Стоїть перед залою суду. Поліційні фургони та галасливі натовпи. Я дивлюся, як чоловік затуляється своїм пальто, намагаючись врятуватися від журналюг.

– Синьйоре Манчіні, – гукають вони. – Signor, è stato Lei?[165]

Чоловіка в кайданках проводять повз натовп. Серед людей – гурток розлючених черниць. Плакáти. Урочисто-журливий священик. І це не якийсь випадковий священик, це мій священик. Той, якого я врятувала в лісі та який мене підвозив. Мій мозок напружено працює, працює, намагається щось вирахувати, але я зараз така захмеліла, що не здатна думати. Я силюся щось утямити. Хтось бере інтерв’ю в священика. Я не знаю, що він каже, але схоже на якусь типу надгробну промову. Думаю, він говорить про цю черницю, сестру Франческу ді Марцо. Либонь, зазначає, як сумно те, що вона мертва. Що вбивати черниць не слід… Поліція, мабуть, заарештувала того чоловіка за підозрою в убивстві черниці. То ось що тут відбувається? Повірити не можу. Бог існує. Я дивлюся на екран іще зо дві хвилини. Потім сюжет змінюється.

Я підбігаю до Ніно на ліжку. Я хочу його розбудити. Маю йому розповісти. Я повірити не можу у власне щастя. Але для Ніно це нічогісінько не означатиме. Він не знає, що то за черниця. Не знає, що я її вбила. Мабуть, це не настільки термінова інформація. Дам йому ще трохи поспати. Це може зачекати до ранку. Бачите? Я – така ласкава, турботлива душа. Я – поміркована дівчина. Я стану чудовою дружиною. Ніно – щасливий чоловік. Він сам не знає, як йому пощастило.

Я спостерігаю, як він спить. Я могла б годинами дивитися на нього, слухати його дихання. У кімнаті сутінково, фіранки завішені, і контрасти тіней підкреслюють його риси. Мої очі вдивляються в його прекрасне обличчя. Портрет римського бога. Італійська супермодель. Він міг би бути ангелом Караваджо. Міг би грати Чиро в «Ґоморрі».

Я запалюю собі цигарку та стою біля вікна, широко всміхаючись. Я така до біса крута в цьому. Виходжу сухою з води після вбивств. Я навіть не знаю, скільки їх, але вже назбиралася тьма-тьмуща тіл. Ми станемо найкращими винищувачами, яких тільки бачив цей світ. Увійдемо в історію як найшаленіші та найнеперевершеніші. Ніно – мій король, а я буду його королевою.

Я всміхаюся до сяйливого моря. Сонце підіймається над водою. Сьогодні буде чудовий день. У небі – жодної хмарки. Обожнюю, коли воно так. Рожевий світанок поступається блакиті, світлій та ясній, як очі Динаміт. Я пробачила Ніно за те, що він її вбив. Він зробив те, що мав зробити. Я пробачила собі за те, що вбила тих поліцейських. І Алессандро теж. Я зовсім забула про того крадія, а моїй близнючці, чесно кажучи, так і треба. З черницею це… прикро. Але, працюючи в моїй галузі, не можна бути тюхтійкою. Щойно стаєш чутливою – і тієї ж миті програєш. Завагаєшся – загинеш. Я гашу