Погана - Хлої Еспозіто

Потім він відхиляється.

Повертає мене й хапає ззаду. Кусає за шию. Моєю спиною, вгору і вниз, пробігає трепет. Між ніг у мене гаряче й мокро. Я нахиляю голову назад, кладу йому на плече. Він обіймає мене й обхоплює мої груди, соски в мене тверді, напружені. З моїх губ злітає стогін, коли його руки рухаються моїм животом униз, і я відчуваю всередині себе грубі пальці.

– Оце нудно? – питає він.

Ніно входить у мене ззаду.

– Презерватив, – кажу я. – У мене є надміцні ребристі, з малиновим ароматом…

– Неможливо завагітніти, якщо трахаєшся у воді.

– Що? – Сумніваюся, що це правда…

– Богом клянусь, – говорить він.

Він трахає мене на краю басейну. Усе гаразд. Я приймаю протизаплідні. Я глибше насаджуюся на його член, наші тіла щільно притискаються, немов склеюючись. Кахлі врізаються мені в груди. Його член – абсолютна досконалість. Обожнюю його прутень. Обожнюю його запах. «Мальборо», хлор і піт. О так.

– Досі нудьгуєш? – шепоче він мені на вухо.

– О Господи милостивий.

Відчуваю його член глибоко-глибоко всередині мене. Його гаряче дихання на моїй шиї. Його сильні руки стискають мою талію так, ніби він ніколи мене не відпустить.

– О, крихітко, – говорить він.

– Скажи моє ім’я.

– Яке тобі більше подобається?

– Алві, – кажу я.

– Алві.

– Ніно.

– Алві.

– Ніно. Ніно.

Я дряпаю нігтями по кахлях, мов кішка, захмеліла, розтягуюсь і звиваюсь. Мої думки відлітають кудись вдалину. О Господи, я обожнюю кокаїн. Ніно стягає мене з краю й занурює мою голову під воду. Згинає мене так, що обличчя опиняється десь біля колін і я не можу дихати, і що?

Що, в біса, він зараз робить? Чому тримає мене так? Він мене зараз потопить, еге ж? Я помру, як і моя близнючка, на дні басейну.

Він далі затискає мене.

О Боже мій, я зараз помру.

Я…

Я…

Я…

Я…

У мене буде просто шалений оргазм.

Я намагаюся сплисти на поверхню, але я й далі міцно затиснута. Він мене причавлює мало не до дна. Я борюкаюся, напружуюсь і відчуваю, як повітря виходить із моїх легенів і кисень зникає. Ніно на мене тисне, тисне і трахає мене. Голова в мене крутиться та паморочиться. В очах усе розпливається. Я розплющую їх, але бачу суцільну блакить. Відчуваю його член на своїй точці G. Я от-от знепритомнію. Не можу більше. Мої очі самі заплющуються.

Повітря більш немає.

Я кінчаю.

Спалах яскравого світла, і я засліплена. Мій мозок вибухає. Спалахує.

Ми кінчаємо разом знову, і знову, і знову, і знову, і знову. Моє тіло трясеться. Мене немає. Я скінчилася. Час і простір розчиняються, руйнуються. Я спостерігаю, як ми відлітаємо, все вище, як фантоми чи янголи. Ми танцюємо, ковзаємо й ширяємо високо-високо. Світло. І тунель.

А потім – нічого.

Ніно виходить – я вишу на краю басейну і віддихуюся, віддихуюся, віддихуюся. Відчуваю, як моя щока втискається в кахлі. Моє обличчя лежить плиском на кераміці.

– НІНО, ЩО ЗА БЛЯДСЬКЕ БЛЯДСТВО?

– Сподобалося? – питає він.

– Я могла померти.

– Я вирішив, що це варто ризику.

Якусь мить я це обмірковую.

– Хай тобі трясця, – кажу я. – Це було вогонь.

Нестача кисню в мозку… У мене вже й так мозок достатньо пошкоджений. Більше не треба.

Сад обертається й обертається навколо, синє, зелене та червоне. Починає грати класична музика. Повітря сповнюється прекрасними аріями, крещендо віолончелей і скрипок.

– Звідки ця музика?

На мить мені здається, що я марю.

– Фестиваль у Равелло, – пояснює він.

Я озираюся. Ми досі в басейні, наші тіла переплетені одне з одним. Ми ще живі. Усе бездоганно. Я дивлюся на його руки, що лежать у мене на плечах, бронзові, як у бога, з чітко окресленими м’язами. Ні з ким я так не кінчала. Ніно – чоловік моєї мрії.

Ми поруч спираємося на край басейну та захоплюємося «порнографією Землі». Над чорними горами з’являються перші криваві денні промені, небо яскраво, тривожно червоніє. Ми разом милуємося сходом сонця та слухаємо музику. Вона магічна, неземна, як ніби вони грають тільки для нас. Я оглядаю сад: це Едем, усе огорнуте золотим сяйвом. Це місце – просто рай.

– Гаразд, – кажу я. – Іноді ти не нудний.

– Bene.

– Коли постараєшся.

– Mortacci tua[162].

Ха-ха. Тепер він сердиться.

Я бризкаюсь і вистрибую з води. Ніно женеться за мною, переслідує мене по саду. Я сміюся та сміюся, така захмеліла.

Я мчу алеєю, оточеною квітами з солодким запахом – пурпуровими бутонами бугенвілії. Старовинні теракотові вази. Оголені фігури з молочного мармуру. Я кидаюсь у трояндовий сад. Падаю й перекочуюся на м’якій траві. Ніно гепається зверху на мене.

– Гей, що це таке? У тебе на сідниці?

– Що що таке?

– Оце тату? «Смерть Немо»?

– А, так, – кажу я. Я про нього й забула. – Мені треба піти на «Роботу над тату-помилками», перекрити його. Бачив коли-небудь це шоу?

– Ні, не бачив. То що воно означає?

– Означає… Знаєш, я не пам’ятаю. Я була страшенно п’яна, коли його зробила. Але в ту мить це було дуже значуще. Знаєш, та рибка з мультика?

Ми оголені лежимо горілиць і милуємося світанковим небом.

– О, поглянь. Зірка падає.

Ніно обертається до мене та каже:

– Треба загадати бажання.

Здається, я знаю, чого хочу…

– Чому ти таке тоді сказав? – запитую я. – Про наш медовий місяць?

– Я не знаю, – відповідає Ніно, потягаючись. – Просто треба ж було щось сказати. Я не міг розповісти йому правду. Він би не дозволив нам тут зупинитися.

– Я думала, ти тут уже зупинявся.

– Я ніколи не вбивав довбаних копів.

– Гаразд. Слушне зауваження, – кажу я.

– То хочеш почути мій план? – запитує він. Тепер у нього схвильований голос. – План, що зробить нас збіса багатими? – Він притягає мене до себе, щоб я лягла йому на груди. Усміхається, і його темні очі блищать.

– Аякже. Що за план? – Я притуляюся щокою до його грудей. Крізь ребра та м’язи чую, як стукає його серце.

– Працюватимемо разом, – говорить він. – Я все це добре обмізкував. Пам’ятаєш того англійця, про якого я тобі розповідав? Що вбив мого батька?

– Ні.

– Він арт-дилер, мільярдер. І живе в Лондоні. Його звати Ед Форбс. Цілковите мудило.

– То що з ним? – питаю я й пальцями гладжу волосся на його грудях. Цілую його. Він досі мокрий.

– Він обікрав мене, мого батька, – говорить він. – Настав нам час помститися. Ми з тобою, разом, крихітко. Дамо йому жару.

Мільярдер – це перспективно.

– Мені подобається, як це звучить.

– Так, обожнюю їбати мудаків.

Ніно встає та хапає мене за руку.

– Ходімо, я хочу тобі дещо показати.

– Тепер куди ми йдемо? Ще не в Лондон?

– Мовчи. Тобі сподобається, – говорить він.

Ми йдемо садом, тримаючись за руки, з голими дупами, як Адам і Єва. Довга пряма стежина, оточена квітами, веде через пагоду до наскельної тераси.

– Guarda che bella vista[163], – каже Ніно. – Тераса нескінченності.

– Ого, оце так краєвид.

Я дивлюся на море. Земля занурюється в океан. Гори покриті цитрусовими гаями, з жовтими та золотими плямами. Села почіплялися до урвистих скель серед темно-зелених дерев і лазурової блакиті. Повітря знову сповнюється прекрасною музикою. Тепер я хочу танцювати.

– Це неймовірно, – видихаю я. – Саме тут було б чудово