Аптекар - Стефані Маєр

— Чудовий комплімент, дякую.

— А це що таке? — вона встромила виделку в десерт на тарілці, шкодуючи, що не залишила у шлунку більше місця. Її майже нудило через переїдання, але кортіло з’їсти ще хоча б шматочок.

— Фостерівський бананово-масляний пиріг.

— Послухай… — звернулася вона, забувши про свій шлунок і куштуючи маленький шматочок. — Де ти навчився так готувати?

— У коледжі я відвідував кілька кулінарних курсів. На вихідних я дивився багато передач на кулінарному каналі, до того ж набиваю руку, коли можу собі це дозволити.

— Ти прекрасно провів час. Гадаю, ти проґавив своє покликання.

— Я тоді працював у кількох рестораціях. Ця робота не сприяла особистому життю. Коли я зустрічався зі своєю колишньою… вона, скажімо так, не була великою прихильницею життя за розкладом. А моя денна праця дозволяла нам більше часу проводити разом.

— Не кожен би виявив таку жертовність.

— Насправді то не було жертвою. Робота з дітьми завжди видавалась мені більш значущою. Подобалася. Та я й удома міг куховарити. Тому певний час робив і те, і те.

— А коли припинив?

Він зітхнув:

— Коли Лейні пішла від мене… Я не хотів боротись. Я дозволив їй отримати те, чого вона прагнула.

Алекс легко уявила, як усе сталось. Адже вона бачила банківський рахунок Деніела після розлучення. — Вона обдерла тебе.

— Власне, так. Через те я й сидів на дієті з лапші швидкого приготування.

— Це злочин! — вона жагуче поглянула на те, що залишилось від пирога на тарілці.

— У житті, — мовив він, — кожен отримує свою частку розбитого серця.

— Відверто кажучи, попри те, що все трапилося дещо страшно й трагічно, я б усе одно звільнилася. Не тим я прагнула займатись у житті. Просто в мене це добре виходило, — вона знизала плечима. — Робота вимагає жертв.

— Мені навіть уявити страшно. Але я мав на увазі… особисте життя.

Вона витріщилась на нього, не розуміючи.

— Особисте?

— Ти ж сказала, що все трагічно скінчилось.

— Моє життя, себто. Але?..

— Просто з того, як ти про нього говорила, я гадав, що, мабуть, жахливо було втратити… Барнабі так, як ти його втратила. А ти колись називала його ім’я?

— Джозеф. Але я завжди звала його Барнабі.

Вона відсьорбнула соку з чашки.

— Чи була ти в нього закохана… від самого початку?

Через подив сік потрапив їй у легені, і вона, захлинувшись, виплюнула його, розбризкуючи. Деніел, скочивши, почав стукати її по спині, а вона намагалась опанувати дихання. За хвилину вона махнула, щоб він припинив стукати.

— Гаразд, — прокашляла вона. — Сядь.

Він стояв біля неї, випроставши ліву руку.

— Точно?

— Просто здивувалась. У Барнабі?

— Я гадав, ти вчора сказала…

Глибоко вдихнувши, вона знову кахикнула.

— Що люблю його, — вона здригнулась. — Даруй, у мене просто сильні огидні кровозмішувальні рефлекси. Барнабі правив мені за батька. Єдиного батька, якого я коли-небудь знала. Насправді важко усвідомлювати, якою була його смерть, і я страшенно за ним сумую. Тому так, мене його смерть просто знищила. Але не в тому сенсі.

Деніел поволі повернувся на своє місце. Хвилину поміркувавши, спитав:

— З ким іще тобі довелося розірвати стосунки, коли ти зникла?

Вона уявила, яка довга низка облич постає зараз у його голові.

— Мені це було неважко. Хай яким жалюгідним це не видається, але Барнабі був єдиним моїм справжнім другом. Моя робота втілювала для мене ціле життя, і мені було заборонено обговорювати її з кимось, окрім Барнабі. Я вела дуже усамітнене існування. Навколо були люди… наприклад, лакеї, які готували допитуваних суб’єктів. Вони в загальних рисах були обізнані з тим, що відбувається, але не знали точних подробиць того, яку інформацію ми намагаємось випитати. І теє… вони боялись мене. Вони знали, яка в мене робота. Тому ми не надто теревенили. Ми мали кілька лаборантів, у яких було багато обов’язків поза кімнатою для допитів, але вони гадки не мали, що роблять, а я мусила пильнувати, щоб не вибовкати їм нічого. Часом поодинці приходили люди з інших агенцій, щоб спостерігати за тим, як тривають допити, але я вкрай мало контактувала з ними, хіба що тільки для того, аби отримати настанови щодо того, з яких кутів маю підійти до питання. Здебільшого вони спостерігали крізь однобічне скло, а Карстен передавав мені інформацію. Раніше я гадала, що Карстен мені на кшталт друга, але він справді намагався мене вбити… Тому я не можу порівнювати це з тим, що втрачаєш ти. Мабуть, у мене було небагато життя, за яким шкодуватиму. Навіть до того, як мене завербували… Певно, я просто не вмію налагоджувати зв’язки з іншими людськими істотами, нормальними людьми. Кажу ж тобі, усе жалюгідно.

Він усміхнувся їй.

— А я жодної різниці не помітив.

— У-у-у… Дякую. Уже пізненько. Дай-но я допоможу все прибрати.

— Звісно, — підвівшись, він випростався, а потім став складати тарілки. Вона мала швидко ворушитись, аби встигнути схопити хоч щось, перш ніж він вправно з усім упорався сам. — Але ніч ще тільки починається, — вів далі він. — І я збираюся втілити другу половину угоди з тобою.

— Га?

Він усміхнувся. У його руках було повно посуду, тому вона відчинила посудомийку. Вона склала посуд униз, поки він складав угорі, ставлячи більші тарелі у мийку. Прибирання швидко добігло кінця, адже вони працювали у злагодженому тандемі.

— Ти справді не пам’ятаєш? Лише кілька днів минуло. Хоча визнаю, здається, що більше, що вже кілька тижнів спливло.

— Я гадки не маю, до чого ти ведеш.

Зачинивши посудомийку, він нахилився над стільницею, схрестивши руки. Вона чекала.

— Ану згадай, перш ніж усе стало… дивним. Ти пообіцяла, що якщо ти мені ще подобатимешся після вечері разом…

Він дивився на неї, звівши брову, чекаючи, поки вона відновить події у пам’яті.

Ой! Він про розмову в потягу метро. Її ошелешило, що він так легко про все говорив. То була остання мить, коли його життя було цілком нормальним. Остання мить, перш ніж усе в нього вкрали. І хоча вона не була творцем тієї крадіжки, вона стала рукою, яку було використано.

— Щось про іноземний кінотеатр поряд із твоїм університетом, адже так?

— Так, утім, я не мав на думці, щоб ти настільки деталізувала. Кіно біля університету не надто зручне наразі. Однак…

Розчинивши шафку за спиною, потягнувся за чимось і вийняв із верхньої полиці. З широкою усмішкою він повернувся до неї з DVD-диском у коробці. На вицвілій обкладинці виднілася гарна панянка в червоній сукні й темному крислатому капелюсі.

— Овва! — мовив він.

— Де ти в біса його добув?

Його усмішка