Аптекар - Стефані Маєр
— Так, і через те я почуваюся набагато краще, ніж нікчема.
— Дозволь мені договорити, — вона глибоко вдихнула. — У них ніколи не було нічого на мене. Барнабі був моєю єдиною сім’єю. У мене не було сестри з двійком дітей у заміському будиночку, який би у відділі погрожували здійняти в повітря. Не було нікого, ким би я дорожила. Я була самотня, так, але водночас я була вільною. Я мала дбати тільки про себе, якщо хотіла вижити.
Вона бачила, як він обмірковує її слова, намагаючись уловити те, що вона має на увазі. Вона намагалася дібрати слушний приклад.
— Розумієш… якби вони тебе забрали, — повела вона поволі, — якби якось до тебе дістались… я мала б тебе визволяти.
У цих словах було стільки правди, що вона й сама злякалась. Вона не розуміла, чому ці слова були правдиві, але це нічого не змінювало.
Він широко розплющив очі й завмер.
— І вони б узяли гору, розумієш? — мовила вона вибачливо. — Убили б нас обох. Але це не означає, що я не спробувала б. Розумієш? — вона знизала плечима. — У цьому відповідальність.
Він роззявив рота, намагаючись щось сказати, потім стулив його знову. Пройшов до мийки, потім повернувся і знову підійшов до неї.
— А чому б ти по мене прийшла? Через почуття провини?
— Трішки, — мовила вона, погоджуючись.
— Але ж насправді не ти мене в це втягла. Вони ж мене не через тебе обрали.
— Знаю, тому я й сказала, що трішки. Мабуть, тридцять три відсотки.
Він усміхнувся, немов вона сказала щось чудне.
— А решта шістдесят сім?
— Ще тридцять три — це… справедливість? Неслушне слово. Але такі, як ти, заслуговують більшого. Ти кращий за будь-кого з них. Несправедливо, що такий, як ти, мусить належати до цього світу. Це лиха згуба.
Вона не збиралась говорити так полум’яно. Бо, як зрозуміла, цим його знову спантеличила. Він не усвідомлював, який насправді незвичайний. Його місце не в брудних траншеях. Щось у ньому було таке… чисте.
— А решта тридцять чотири? — за мить, поміркувавши, спитав він.
— Не знаю, — простогнала вона.
Вона не знала, ані чому, ані як він став головною людиною в її житті. Вона й гадки не мала, чому вирішила, що він ніколи в майбутньому її не покине, коли на це геть не було жодних підстав. Вона не знала, чому, коли його брат попросив її пильнувати його, її відповідь була такою відвертою і такою… однозначною.
Деніел чекав більшого. Вона безпорадно розкрила обійми. Вона не знала, що ще сказати.
Він ледь усміхнувся:
— Тепер відповідальність не видається таким страшним словом, як перше.
— Це стосується мене.
— Знаєш, якби вони прийшли по тебе, я зробив би все, аби заступити їм шлях. Тому я теж за тебе відповідаю.
— Я не хотіла б, аби ти так робив.
— Бо зрештою ми обоє помремо.
— Так, помремо! Якщо вони прийдуть по мене, ти тікай.
Він засміявся.
— Я залишаюсь при своїй думці.
— Деніеле…
— Дозволь мені сказати, що ще я бачу, дивлячись на тебе.
Вона машинально згорбилась.
— Скажи, що ти в мені бачиш найгіршого?
Зітхнувши, він простягнув руку й пучками пальців торкнувся її вилиць.
— Ці синці розбивають мені серце. Але насправді, хай це збочено й неправильно, я вдячний за них. Це прикро?
— Вдячний?
— Якби мій пришелепкуватий брат-забіяка не відгамселив тебе, ти б зникла, і я не зміг би тебе знайти й побачити знову… Через свої рани ти потребувала нашої допомоги. І ти залишилась біля мене.
Вираз обличчя, з яким він промовив останні чотири слова, дуже її збентежив. Чи, можливо, це дотик його пальців до її шкіри?
— Можна сказати, що ще я бачу?
Вона розгублено глянула на нього.
— Я бачу жінку, яка більш… справжня, ніж будь-хто, яких я зустрічав раніше. Через тебе всі інші, кого я зустрічав, здаються неістотними, немов незавершеними. Ніби тіні та ілюзії. Я кохав свою дружину, — чи, як ти слушно зазначила, поки був під кайфом, — я любив своє уявлення про неї. Я справді любив. Але вона ніколи не була для мене настільки поряд, як ти зараз. Мене ніколи не тягнуло ні до кого так, як до тебе, з першої миті, коли я побачив тебе. Це як різниця між тим, коли просто читаєш про земне тяжіння і вперше падаєш.
Здавалося, вони дивились одне на одного годинами, хоча насправді минуло лише кілька хвилин чи секунд. Його рука, яка спочатку торкалась лише маленькими пучками, тепер, розслаблено обійняла їй вилицю. Він провів великим пальцем по нижній губі, ледве натискаючи, вона навіть не була певна, чи не уявила все це.
— На будь-якому рівні це цілком нераціонально, — прошепотіла вона.
— Гляди, не вбий мене, будь ласка.
Можливо, вона й кивнула.
Він торкнувся її обличчя другою рукою — так легенько, що, попри синці, жодного болю вона не відчула. То був живий потік струму — мабуть, саме такою на дотик зсередини є плазмова куля.
Коли він лагідно притиснув свої губи до її, вона нагадала собі, що їй уже не тринадцять і це не перший її поцілунок, тому… він опустив руки в її волосся, притиснувся губами до її губ дужче, а коли розтулив їх, вона вже не спромоглася домислити думку до кінця. Вона гадки не мала, як зв’язати слова.
Вона хапнула повітря — короткий повів подиху — і він відхилив голову на кілька сантиметрів назад, досі міцно тримаючи її голову у своїх довгих руках.
— Я скривдив тебе?
Вона не змогла згадати, як кажуть «просто цілуй ще», тож натомість, ставши навшпиньки, обійняла його руками за шию і приголубила до себе. А він охоче не чинив опору.
Мабуть, він відчув, як вона його тягне, чи його спина опиралась через значну різницю у зрості між ними; схопивши її за стан, він посадив її на столешню кухонного острівця, не перериваючи поцілунку.
Інстинктивно її ноги обхопили його стегна в ту самісіньку мить, як він міцніше притиснув до себе її тіло, тож їхні тіла тепло злилися в одне ціле. Її пальці занурилися в його волосся, і вона нарешті могла собі зізнатись, що її завжди вабили ці неслухняні кучері, якими вона потай милувалася, торкаючись пальцями, коли він лежав несвідомий, що було цілком непрофесійно.
Щось у тому поцілунку було таке щире й таке Деніелове, немов його особистість — укупі з пахощами і смаком — стала частиною струму, що
