Аптекар - Стефані Маєр

Деніел поклав на місце у холодильник останній продукт — якийсь зелений овоч зі жмутом листя — і закрив дверцята. Він не повернувся, а так і стояв, прихиливши голову до сталевого холодильника.

— Наскільки все погано? — спитав він тихо.

Вона глянула на Арні. Той не мав охоти говорити.

— Скажи, що ти заплатив готівкою, — почала вона.

— Заплатив.

— Що ж, принаймні, це хоч щось.

— Але не все, — згадав Деніел.

— Ні. Чілдрес вкрай маленьке містечко.

— Трохи більше шести тисяч людей, — пробубонів Арні.

Гірше, ніж вона гадала; вона знала, що в деяких університетах студентські об’єднання налічують більше.

— Отже, чужинця у містечку запам’ятають, — мовила вона. — Тебе, звісно, запам’ятають.

— Так, розумію, — погодився він.

— Ти поїхав у вантажівці Арні з його собакою, — мовила Алекс, — можливо, хтось пов’яже тебе з Арні.

— Ейнштейн із машини не вилазив, — мовив Деніел. — Навряд, щоб хтось спостерігав, як я виходжу чи сідаю в машину.

— У місті сотня таких самих вантажівок. П’ять таких, що мають однаковий колір, рік випуску та модель; і до двох причеплено фургончики, — звернувся Арні до Алекс, а не до Деніела. — Половина населення ходить із собаками.

— Це зарадить, — відповіла вона. — Хлопці, ви добре постарались.

— Наскільки це тобі зашкодить? — спитав його Деніел.

Арні знизав плечима.

— Хтозна. Люди все дуже швидко забувають, якщо не мають причини запам’ятовувати. Якщо заляжемо на дно, можливо, нічого не буде.

— Що зроблено, те зроблено, — скривилась Алекс. — Просто треба бути вкрай обачними.

— Кевін розлютиться, — зітхнув Деніел.

— А коли він не лютує? — спитала Алекс, а Арні коротко й здавлено засміявся. — Хай там як, а він сам винен, що не розтлумачив тобі все як слід. Я не збираюся повторювати цієї його помилки.

Вона показала рукою на канапу.

Арні, кивнувши сам до себе, важко вийшов крізь передні двері, повернувшись до свого заняття. Кевін обрав доброго партнера. Вона раптом пошкодувала, що у Деніела не Арні брат, а Кевін. З Арні набагато легше знайти спільну мову.

— Можливо, пообідаємо, поки ти читаєш мені нотацію? — запропонував Деніел. — Мені страшенно хочеться їсти. Гадки не маю, як Арні виживає тут.

— Звісно, — відповіла вона і, схопивши барний стілець, вмостилася на нім.

— Я й справді гадав, що допомагаю, — пробурмотів Деніел, знову йдучи до холодильника.

— Знаю, Деніеле, знаю. Я теж голодна, — пом’якшала вона.

— Наступного разу я спочатку спитаю, — пообіцяв він.

Вона зітхнула. Для початку незлобливо.

Незважаючи на те, що вона не хотіла це визнавати, але сендвіч, який зробив для неї Деніел, справді пом’якшив її бачення нещодавнього інциденту. Вона розповіла йому про основи під час обіду, — коли їм буде поставлене якесь конкретне завдання, вони матимуть час поговорити про це детальніше, — а він уважно слухав.

— Гадки не маю, як дивитись на світ із такого погляду, — зізнався він, — усе це скидається на таку паранойю…

— Саме так! На паранойю ми й націлюємось. Паранойя — це добре.

— Це дещо суперечить тому, як навчають у реальному світі, але я працюватиму над тим, щоб змінити мою точку зору. Я знаю, що спроможний навіть на це, — віднині я буду питати в тебе. Перш ніж дихнути.

— Ти поволі навчишся розуміти. Невдовзі це перетворюється на звичку. Але не згадуй про те, що раніше ти знав як реальний світ. Те, що відбувається в цьому світі, є набагато реальнішим і постійнішим. Таке життя є втіленням примітивних інстинктів виживання. Я знаю, що ти їх маєш; ми з ними народжуємось. Ти просто маєш увімкнути цю частину свого єства.

— Я мушу думати, як здобич, на яку полюють, — він намагався зберігати веселий вираз обличчя, але було помітно, наскільки ця думка його знищувала.

— Так. На тебе справді полюють. І на мене теж. І на твого брата. І на Арні, вочевидь. У цих місцях таке існування популярне.

— Але ж ти, — заговорив він повільно, — і мій брат. І, мабуть, навіть Арні, ви все-таки залишаєтесь хижаками. А я просто здобич.

Вона похитала головою.

— Я теж спочатку була здобиччю. І навчилась. Я отримала переваги, яких ніколи не мала. У тебе той самий генетичний код, що й у твого брата, — хижака вищої ланки. Я спостерігала за тобою на стрільбищі — коли увімкнуться ці інстинкти, ти пречудово зможеш себе захистити.

— Ти таке кажеш, бо хочеш, щоб мені полегшало.

— Я кажу таке, бо ревную. Якби я була висока й сильна і від природи добре стріляла, гра, у яку я граю, абсолютно змінилась би.

— Якби я був розумним параноїком, я не наразив би нас на таку небезпеку.

Вона всміхнулась.

— Не можна порівнювати. У тебе є змога вчитись; а мені вже ніколи не стати вищою.

Він широко усміхнувся у відповідь.

— Але з таким зростом ти набагато непомітніша.

Вона простогнала.

— Зробімо щось корисне, застрельмо кілька тюків із сіном.

— Гаразд, — відповів він, — але ми маємо повернутись додому, — він зиркнув на годинник над плитою, — щонайпізніше о шостій.

Це спантеличило Алекс.

— У тебе по телеку улюблений фільм чи що?

— Ні. Я заборгував тобі вечерю, а повезти тебе у місто в якийсь заклад я не можу, — він винувато всміхнувся. — Це одна з причин, окрім почуття голоду, чому я поїхав у крамницю.

— Умм…

— Я запросив тебе на вечерю. Хіба ти не пам’ятаєш?

— О, я пам’ятаю. Я просто гадала, що всі зроблені тобою пропозиції до того, як я тебе викрала, — скасовано.

— Я почуватимусь ніяково, якщо не віддячу тобі добром. Зрештою, комусь же треба готувати, а я у цім не такий уже й поганий. Я вже збагнув, що від Кевіна та Арні на кухні пуття немає.

Алекс зітхнула.

— І я, мабуть, у цьому так само недолуга.

— Отже, домовились. А тепер ходімо покращувати наш приціл.

Деніел так швидко опановував науку, тому не дивно, що Кевіна завербували. Під час тренування Деніел розповів Алекс про те, яким вправним майстром Кевін був у спорті, й про його непересічний талант у стрільбі. Вочевидь, хлопці разом із батьком брали участь у багатьох спортивних змаганнях, у яких Кевін майже завжди завойовував перший приз.

— Якось, коли нам було по дев’ять, я скоїв помилку, обігравши його. І воно того не варте. Відтоді я намагався потішити батька, але по-справжньому не змагався. Я віднайшов власні інтереси, те, чим не хотів займатись Кевін. Як-от книжки. Громадська діяльність. Біг на довгі дистанції. Кулінарні курси. Дівчачі справи, як він часто мені говорив.

Алекс заправила ще один магазин. Вони випалювали безліч Кевінових боєприпасів, але їй було байдуже. Він міг собі дозволити купити ще набоїв. Пильно обстеживши сарай, вона