Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

першій годині ночі і мав залишатися в повітрі чотири години. Софія знайшла своє місце і, відкинувшись на спинку крісла, полегшено зітхнула. Позаду залишився аеропорт, де до неї причепився довгов’язий прищавий тип, схожий на П’єра Рішара з фільму «Високий блондин у чорному черевику». У того типа навіть була скрипка у футлярі. Блондин був негарним і на додачу від нього тхнуло несвіжим біфштексом, який він, мабуть, щойно з’їв у вокзальному буфеті. Софія страшенно зраділа, коли оголосили посадку на її рейс. Після просторого залу в боксі, до якого вона потрапила, було страшенно тісно. Нахабні бундючні службовці безцеремонно перекидали речі в її валізах. З боксу вона відразу потрапила в штовханину обшарпаного автобуса, що підвозив пасажирів до лайнера. Софія сподівалася, що всі проблеми вже позаду, але тут почалося непорозуміння з місцями. Втім, три стюардеси в синій формі та сліпучо-білих сорочках швидко все владнали. Крісло було зручним і, здавалося, зробленим якраз для її фігури.

Заревіли реактивні двигуни, підтверджуючи, що все неприємне дійсно вже позаду. Будівля аеропорту з ідіотським шпилем на даху, що нітрохи не пасував до архітектурного ансамблю, повільно попливла назад. Зупинка на вихідній позиції і нарешті зліт, під час якого літак так вібрував, що, здавалося, він зараз ось-ось розсиплеться на частини. Нарешті лайнер злетів, заломивши якийсь немислимий віраж на ліве крило, і помчав у ніч, залишаючи позаду розсип вогнів великого міста.

Софія навіть і гадки не мала, що скоро з жалем згадуватиме штовханину аеропорту і прищавого донжуана зі скрипкою. Та згадка стане тонкою ниткою, що зв’язуватиме нормальний світ зі світом жаху.

Софія вперше летіла у великому реактивному лайнері і все тут було їй у дивину. Шість рядів крісел замість традиційних чотирьох, як у АН-24, що обслуговують місцеві авіалінії. Чотири гарненькі, схожі на ляльок, стюардеси замість однієї чи двох старих гримз. Сніданок, який подали відразу після зльоту. На місцевих лініях давали лише лимонад у пластикових чашках.

Мило посміхнувшись, стюардеса поставила на розкладеному столику перед Софією дві тарілки з фольги. На одній була копчена риба, а на іншій — смажена картопля. Коли Софія побачила копчену рибу, то відразу згадала повість Артура Хейлі «Аероплан», яку друкувала з продовженням місцева газета. Екіпаж і частина пасажирів отруїлися там копченою рибою і нікому було посадити літак на землю. А що, якщо точно таке ж трапиться і в них на борту? Безглуздя. Вона прогнала ту неприємну думку, з’їла картоплю і навіть трохи риби. Десь у підсвідомості та безглузда думка про копчену рибу все ж залишилася. Стюардеса знову, мило посміхнувшись, забрала посуд.

Софія роззирнулася навкруги. А може, дійсно комусь стало недобре від риби? Але нічого схожого помітно не було. Дехто читав, дехто намагався заснути, але більшість пасажирів ще закінчували сніданок, чи, може, вечерю? Так і не вирішивши, як назвати цю трапезу о другій ночі — пізньою вечерею чи раннім сніданком, Софія продовжувала оглядати салон.

Її місце виявилося середнім серед трьох рядів крісел, що йшли по правому борту, і вона подумки вилаяла себе за те, що одягла коротку спідницю. По-перше, тому, що було страшенно холодно. Цікаво, вона добре знала, що в салоні лайнера, напевне, підтримується стабільна кімнатна температура — 20 градусів за Цельсієм, але, здається, їй було холодно від самої темряви за ілюмінатором. А може, ще й від того, що вона добре знала з курсу аерології — за бортом на такій висоті була температура близько мінус п’ятдесяти, і на додачу — розріджене повітря, удвічі більш розріджене, ніж на вершині Евересту. У випадку розгерметизації салону на такій висоті людина не встигає навіть відчути холоду, бо вмирає за кілька хвилин від задухи. Так що холод тут загрожував найменше. А може, їй було холодно якраз від того, що вона знала те, над чим пасажир звичайно навіть не замислюється?

Софії були відомі всі ці речі через те, що вона щойно закінчила гідрометеорологічний технікум у Харкові за спеціальністю «Метеорологія» і мала тепер пропрацювати три роки на важкодосяжній метеостанції на Східному Памірі. З міста Ош, куди летів лайнер, їй треба було доїхати автобусом до загубленого в передгір’ях Паміру містечка Аршабад, а далі — відлетіти вертольотом на станцію. Звісно, Софії шкода було втратити три роки життя, проводячи час серед мовчазних скель. Але нічого не вдієш. Зараз їй дев’ятнадцять, а коли вона летітиме назад, буде двадцять два. За три роки можна було б чимало встигнути. Можливо, вона вийшла б заміж, навіть народила дитину… Вийти заміж? Але за кого? Може, за того прищавого «П’єра Рішара»? Вона посміхнулася. Ні, то вже занадто.

До дідька, не треба про це думати. Можливо, все владнається само собою. Не виключено, що серед того каміння не так і погано. Працюють же там люди.

Про те, що одягла коротку спідничку, Софія жалкувала ще й тому, що їй довелося сидіти між двома киргизами в смугастих халатах та тюбетейках. Після сніданку-вечері один з сусідів ламаною російською мовою запитав, куди вона подорожує. Софія відповіла, і обидва її сусіди позирнули на неї якось дивно, здавалося, навіть з острахом. Можливо, їх здивувало, що молода дівчина буде працювати в горах? Один, що сидів ближче до вікна, перепитав, чи обов’язково їй їхати до Аршабаду. Вона відповіла ствердно. В Аршабаді знаходиться гідрометеорологічна обсерваторія, звідки її вертольотом доправлять на гірську метеостанцію. Киргиз похитав головою і щось швидко забелькотів до свого приятеля.

Більше вони до Софії не зверталися. Лише жваво перемовлялися між собою незрозумілою мовою, час од часу позираючи в її бік. Може, то виходило випадково, а може, вони говорили про неї… Скажімо, обговорювали особливості її зовнішності. Софія сиділа, стуливши коліна, і думала про те, як добре було б сісти зручніше — скажімо, опуститися нижче і упертися коліньми в спинку переднього крісла, чи хоча б закинути ногу на ногу. Але