Безсоння - Стівен Кінг

— Як ви себе почуваєте, Ральфе? — Лейдекер стурбовано подивився на нього. — Ви такі бліді.

— Нормально, — відповів Ральф, хоча почував себе жахливо: його весь час нудило.

— Не впевнений у вашому хорошому самопочутті, але вам справді пощастило. Добре, що жінки дали вам балончик, і просто чудово, що він був у вас при собі, але найкраще те, що цей Пікерінг не підкрався ззаду й не застромив вам ножа просто в спину. Ви можете зараз піти зі мною у відділок і зробити офіційну заяву, чи…

Ральф раптово підхопився зі стільця, пробіг по кімнаті, закриваючи лівою рукою рота, і прочинив двері в дальньому правому кутку кабінету, молячи Бога, щоб за ними виявилася не комора, інакше він наповнить калоші Майка Генлона напівперевареними сендвічем із сиром і томатним супом.

Виявилося, що це якраз потрібне приміщення. Ральф опустився на коліна перед унітазом, заплющивши очі й притиснувши ліву долоню до рани. Він виблював.

Біль, коли м’язи живота спочатку напружилися, а потім розслабилися, як і раніше, був нестерпний.

— Я сприймаю це як негативну відповідь, — мовив позад нього Майк Генлон, а потім заспокійливо поклав руку Ральфу на спину. — Усе гаразд? Кровотеча не відкрилася?

— Начебто ні. — Губи не слухалися Ральфа. Він взявся було розстібати сорочку, але, притиснувши долоню до боку, зупинився, коли нудота знову підкотила, а потім відступила. Він відняв руку й оглянув сорочку: хвалити Бога, не забруднилася. — Гадаю, зі мною все гаразд.

— Ото й добре, — сказав, підійшовши, Лейдекер. — Уже все?

— Здається, так. — Ральф, присоромлений, глянув на Майка. — Вибачте.

— Не кажіть дурниць. — Майк допоміг Ральфові підвестися.

— Ходімо, — дбайливо сказав Лейдекер. — Я підвезу вас додому. Завтра буде досить часу для офіційної заяви. А сьогодні вам просто необхідно добре виспатися.

— Це вже точно, — погодився Ральф. Вони дійшли до дверей кабінету. — Чи не бажаєте відпустити мою руку, детективе Лейдекер? Ми ж іще не заручені.

Лейдекер, не зрозумівши, зиркнув на Ральфа, потім відпустив його руку.

Майк знову розреготався:

— «Ще не…» Чудово сказано, містере Робертсе!

Лейдекер посміхнувся:

— Звичайно, не заручені, але, гадаю, ви можете називати мене Джеком, якщо хочете. Або Джоном. Тільки не Джонні. Відколи померла моя мати, мене так називає тільки старий професор Мак-Ґоверн.

«Старий професор Мак-Ґоверн, — подумав Ральф. — Як дивно й незвично звучить».

— Добре, Джоне. А ви обидва можете називати мене Ральфом. Наскільки мені відомо «Містер Робертс» — бродвейська п’єса, у якій головну роль грав Генрі Фонда.

— Домовилися, — сказав Майк Генлон. — Тільки побережіть себе.

— Постараюся. — Ральф зупинився. — Послухайте, я маю подякувати вам за дещо, крім того, що ви мені сьогодні допомогли.

Майк здивовано підвів брови:

— Що?

— Так. Ви прийняли на роботу Елен Діпно. Я дуже добре ставлюся до цієї жінки, і вона конче потребувала роботи. Тому спасибі вам величезне.

Майк, посміхнувшись, кивнув:

— Я з радістю прийняв би вашу подяку, але це вона зробила мені честь. Елен справді дуже кваліфікований фахівець, до того ж, по-моєму, їй не хочеться їхати з нашого міста.

— І я тієї ж думки, а ви зробили це можливим. Ще раз спасибі.

Майк посміхнувся.

6.

Уже виходячи з бібліотеки, Лейдекер несподівано запитав Ральфа:

— Мабуть, стільниковий мед — дивовижний засіб, га?

Спершу Ральф узагалі не зрозумів, про що питає інспектор, — з таким же успіхом той міг питати на есперанто.

— Я про безсоння, — терпляче пояснив Лейдекер. — Воно минуло, чи не так? Здається, минуло, адже ви маєте у більйон разів кращий вигляд, ніж під час нашої першої зустрічі.

— То був дуже важкий день, — зам’явся Ральф. Це нагадувало стару пісеньку Біллі Кристела про Фернандо — ту, в якій співалося: «Послухай, Дженні, Не треба нервових потрясінь, Не говори, що почуваєш себе зле, Якщо ти, дитинко, така гарна! Нехай там щось і болить. Але в тебе ЧУДОВИЙ ВИГЛЯД!»

— А сьогодні хіба ні? Та ж признайтеся — це все-таки стільниковий мед?

Ральф зробив вигляд, що міркує, потім кивнув:

— Так, гадаю, саме він допоміг.

— Фантастика! А що я вам казав! — радісно вигукнув Лейдекер. І чоловіки вийшли під осінній дощ.

7.

Вони зупинилися біля перехрестя, чекаючи, коли загориться зелене світло.

Ральф повернувся до Лейдекера й запитав, чи є шанси на залучення Еда до суду як співучасника Пікерінґа.

— Тому що саме Ед доручив йому цю справу. Я впевнений у цьому так само, як і в тому, що поряд Строуфорд-парк.

— Можливо, ви й маєте рацію, — відповів Лейдекер, — однак не варто тішити себе надією — обвинуватити Еда в співучасті немає ніяких шансів. Навіть якби окружний прокурор не був таким консерватором, як Дейл Кокс, у нас нічого б не вийшло.

— Чому?

— По-перше, сумніваюся, що нам удалося б довести зв’язок між цими двома типами. По-друге, хлопці на кшталт Пікерінґа зазвичай дуже лояльні до тих, кого вони вважають своїми «друзями», але ж таких у них дуже мало, їхній світ в основному складається з ворогів. А крім того, я сумніваюся, щоб на допиті Пікерінґ повторив хоч що-небудь із того, що він виголошував, устромляючи мисливський ніж вам під ребра. По-третє, Ед Діпно далеко не дурень. Божевільний, так — можливо, навіть безумніший, ніж Пікерінґ, — але дурнем його не назвеш. Він буде все заперечувати.

Ральф кивнув. Він був такої ж думки про Еда.

— Навіть якщо Пікерінґ і скаже, що Діпно наказав йому знайти й убити вас — на підставі визнання вас одним з дітовбивць-центуріонів, — Ед буде посміхатися й згідно кивати головою, мовляв, він був упевнений — бідолаха Чарлі оповість нам про всі ці марення, можливо, бідолаха Чарлі й сам у все це вірить, однак це неправда.

Загорілося зелене світло. Лейдекер проїхав перехрестя й повернув на Гарріс-авеню. «Двірники» автомобіля ретельно працювали. Строуфорд-парк, що зостався праворуч, крізь потоки дощу по склу нагадував розмитий міраж.

— І що ми на це відповімо? — запитав Лейдекер. — Справа в тому, що в Чарлі Пікерінґа довга історія, пов’язана з розумовими відхиленнями; він побував не в одній божевільні: Джуніпер-Гілл, шпиталь Акадіа, Інститут психотерапії в Бангорі… Якщо є ще заклади, де безкоштовно лікують електрошоком і гамівними сорочками, швидше за все, Чарлі побував і там. Зараз його «пунктиком» стали аборти. Наприкінці шістдесятих він активно виступав проти Марґарет Чейс Сміт, розсилаючи доноси скрізь — у поліцію Деррі, у службу окружного прокурора, навіть у ФБР — і стверджуючи, що вона російська шпигунка. Він писав, що в нього є докази.

— Милий Боже, це ж неймовірно!

— Звичайно, але такий уже Чарлі Пікерінґ, і я можу побитися об заклад, що в кожному