Безсоння - Стівен Кінг

Точніше… Зазвичай зникало.

Виступ Сьюзен Дей був призначений на восьме жовтня, п’ятницю, і в міру того як вересень добігав кінця, акції протесту і дебати з приводу заборони абортів ставали все гострішими. Ральф багато разів бачив виступи Еда Діпно по телебаченню, іноді в компанії з Деном Далтоном, але все частіше самого, і він говорив швидко, переконливо, часто з іронією й іскорками гумору не лише в очах, але й у голосі.

Він подобався людям — очевидно, «Друзі життя» залучили до себе таку кількість послідовників, про яку «Наша справа» (політичний натхненник) могла хіба мріяти. Більше не було ні шабашів з ляльками, ні інших акцій насильства, зате пройшло безліч маршів і виступів як одних, так й інших з погрозами й змахами кулаків. Проповідники обіцяли вічні муки в пеклі; учителі закликали до стриманості й розуму; шестеро юнок, що проголосили себе Лесбіяночками Ісуса, були заарештовані за те, що розгулювали перед Першою Баптистською церквою Деррі з гаслами: «Трахни моє тіло».

«Деррі ньюс» повідомила, що поліцейський, який не назвався, сподівається, що Сьюзен Дей підхопить грип, скасувавши з цієї причини свою появу в місті.

Ральф більше не спілкувався з Едом, зате двадцять першого вересня він одержав листівку від Елен із чудовим, радісним повідомленням: «Ура! Маю роботу! Публічна бібліотека Деррі! Приступаю наступного місяця. До зустрічі. — Елен».

Відчуваючи майже такий же щиросердечний порив, як у той вечір, коли Елен зателефонувала йому з лікарні, Ральф зійшов униз, щоб показати листівку Мак-Ґоверну, але двері виявилися зачиненими.

Напевно, пішов до Луїзи… Хоча Луїзи теж немає вдома, пішла пограти в карти з приятельками або в центр за вовною для нового пледа.

Трохи засмутившись, міркуючи про те, чому поблизу ніколи не виявляється нікого, з ким так хотілося б поділитися гарною новиною, Ральф рушив до Строуфорд-парку. Саме там на лавці край ігрового поля він і знайшов Білла Мак-Ґоверна. Білл плакав.

2.

Плакав — можливо, це занадто сильно сказано; просто сльози капали в нього з очей. Мак-Ґоверн, стискаючи в руці хусточку, спостерігав за грою матері з синочком у м’яча.

Час від часу Білл промокав хусточкою очі. Ральф, який ніколи досі не бачив, щоб Мак-Ґоверн плакав — навіть на похороні Керолайн, — зупинився біля майданчика, не знаючи, на що зважитися: підійти до Мак-Ґоверна чи піти собі далі.

Нарешті, зібравши всю свою мужність, він підійшов до лавочки.

— Привіт, Білле, — тихо окликнув він сусіда. Мак-Ґоверн глянув на нього почервонілими, повними сліз очима й зніяковів. Знову промокнув очі й спробував посміхнутися:

— Привіт, Ральфе. Застав мене сопливого. Вибач.

— Усе нормально, — сідаючи поруч, заспокоїв його Ральф. — 3 ким не буває. Що сталося?

Мак-Ґоверн повів плечима, потім знову доторкнувся хусткою до очей.

— Нічого особливого. Я страждаю через ефект парадоксу; ось і все.

— І що це за парадокс?

— Щось доволі незле відбувається з одним із моїх старих друзів, який уперше взяв мене на роботу викладачем. Він помирає.

Ральф здивовано підвів брови, але нічого не сказав.

— У нього запалення легенів. Сьогодні або завтра його племінниця відвезе мого друга в лікарню, там йому зроблять пневмоторакс. Можливо, це трохи підтримає його, але він таки вмирає. І я відсвяткую його смерть, коли вона прийде. Гадаю, саме це й гнітить мене найбільше. — Мак-Ґоверн помовчав. — Ти ні слова не зрозумів з мого спічу, правильно?

— Так, — погодився Ральф. — Але це нічого.

Мак-Ґоверн, глянувши на нього, фиркнув. Хрипкий, приглушений слізьми звук, — але Ральф подумав, що це все-таки сміх, і ризикнув посміхнутися у відповідь:

— Хіба я сказав щось смішне?

— Ні, — відповів Мак-Ґоверн, легенько поплескавши Ральфа по плечу. — Просто я подивився на твоє обличчя, таке чесне, щире — ти немов відкрита книга, Ральфе, — і подумав, наскільки ти мені подобаєшся. Іноді мені хочеться бути тобою.

— Тільки не о третій годині ранку, — тихо заперечив Ральф.

Мак-Ґоверн, зітхнувши, кивнув:

— Безсоння?

— Правильно. Безсоння.

— Вибач мій сміх, але…

— Не треба ніяких вибачень, Білле.

— …Але, будь ласка, повір мені, це був сміх замилування.

— Хто твій друг, і чому добре, що він умирає? — Ральф уже здогадувався, що саме лежить в основі парадоксу Мак-Ґоверна: не завжди ж він був таким безпробудним бевзем, як іноді здавалося Біллу.

— Звуть його Боб Полгерст, і його пневмонія дуже доречна тому, що з літа 1988 року в нього хвороба Альцгеймера.

Саме так і подумав Ральф… Хоча була й думка про СНІД. Цікаво, чи був би цим шокований Мак-Ґоверн?

Ральф відчув легкий приплив веселощів. Але одразу, подивившись на друга, засоромився своєї веселості. Ральф знав, що, коли справа доходила до зневіри й пригніченого стану, Мак-Ґоверн прикривався маскою іронії, але не вірилося, що сум Білла з приводу старого друга від цього ставав менш щирим.

— Боб завідував відділенням історії в середній школі Деррі починаючи з 1948 року — тоді йому було не більше двадцяти п’яти, — і пропрацював на цій посаді до 1981 чи 1982 року. Він був великим учителем, одним із тих запальних, розумних людей, які заривають свій талант у землю. Звичайний вінець їхньої кар’єри — керівництво відділенням, до того ж вони ще ведуть заняття понад навантаження тільки тому, що не вміють казати «ні». Боб абсолютно не вмів цього робити.

Мати із синочком пройшли повз них у бік літнього кафетерію.

Обличчя дитини світилося — ніжну принадність його підкреслювала рожева аура, яка спокійними хвилями переливалася навколо маленького рухливого обличчя.

— Ходімо додому, матусю, — попросив він. — Я так скучив за своїми іграшками.

— Спочатку що-небудь перекусимо, добре? Матуся голодна.

— Добре.

На переніссі хлопчика виднівся ледь помітний шрам, і тут рожеве світіння аури згущувалося, переходячи майже в червоне.

«Випав з колиски, коли йому було вісім місяців, — чітко пролунало в мозку Ральфа. — Потягнувся до метеликів, які його мама підвісила над ліжечком. Вона злякалася до смерті, вбігши й побачивши кров; жінка вирішила, що її бідолашне маля вмирає. Патрік, його ім’я Патрік. Вона зве його Пет. Назвали на честь дідуся, і…»

На мить Ральф зажмурився. Шлунок звело, нудота підступила до горла, здавалося, його зараз вирве.

— Ральфе? — почув він голос Мак-Ґоверна. — 3 тобою все гаразд?

Ральф розплющив очі. Ніякої аури — ні рожевої, ні будь-якої іншої; тільки мати й син, що йдуть у кафетерій випити чого-небудь прохолодного. І мати не хоче вести Пета додому, тому що його батько знову запив після того, як півроку утримувався, а п’яний він стає дуже грубим… «Припини, заради всього святого, припини».

— Зі мною все гаразд, — заспокоїв Ральф Мак-Ґоверна. — Просто