Безсоння - Стівен Кінг
Ральф раз у раз відводив погляд від фотографії, намагаючись зосередитися на вівсянці, але знову й знову згадував той день, коли вперше побачив одне з оголошень про псевдорозшук (яких тепер було багацько по всьому Деррі), коли він ледь не знепритомнів біля Строуфорд-парку. В основному Ральф повертався думками до виразів їхніх облич у той день: палаючий від гніву Дейвенпорт, що читає оголошення в запилюженій вітрині, і гордовито усміхнений Далтон, який усім своїм виглядом немов промовляє, що таким недоумкам, як Гамільтон Дейвенпорт, не дано збагнути вищу мораль проблеми абортів. Ральф міркував про те, яке ж провалля пролягло між цими двома людьми, і його стривожений погляд знову повертався до фотографії. За спиною Далтона стояли два демонстранти, обидва з гаслами на захист життя, і пильно спостерігали за конфронтацією. Сухорлявого чоловіка у рогових окулярах Ральф не знав, зате другого він знав чудово — Ед Діпно. Але в цьому контексті присутність Еда не відігравала великої ролі. Жахливими були обличчя обох чоловіків, які багато років пліч-о-пліч вели бізнес на Вітчгем-стріт, — Дейвенпорта, з його оскалом печерної людини й стиснутими кулаками, і Далтона, із затуманеним поглядом і розбитим до крові носом.
Ральф подумав: «Ось куди заводить людину необережність у своїх пристрастях. Краще б усе на цьому й закінчилося, тому що…»
— Тому що якби у цих двох була зброя, вони перестріляли б один одного, — пробурмотів він, і в цей момент продзвенів дзвінок при вході. Ральф підвівся, кинувши оком на знімок, і раптом відчув легке запаморочення. Разом з цим прийшла дивна, похмура впевненість: там, унизу, Ед Діпно, і лише Бог знає, що у нього на умі.
«Тоді не відчиняй дверей, Ральфе».
Він нерішуче постояв біля кухонного столу, гірко шкодуючи, що не може пробитися крізь туман, який, здавалося, весь цей рік постійно жив у нього в голові. Дзвінок продзвенів знову, і Ральф зрозумів, що він прийняв рішення. Та нехай до нього з’явився хоч сам Саддам Хусейн; це його дім, і він не буде ховатися, як боягузливе щеня.
Ральф проминув вітальню, відчинив двері в коридор і пішов сходами вниз.
4.
Пройшовши кілька сходинок, він трохи отямився.
Верхня половина вхідних дверей була зі шматків товстого скла. Мозаїка трохи спотворювала видимість, але Ральф зміг зрозуміти, що це відвідувачки. Одну він упізнав одразу і поспішив униз, сковзаючи рукою по поручнях. Він відчинив двері, і перед ним постала Елен Діпно із сумкою через плече й Наталі, що притулилася до іншого. Оченята в дівчинки були яскравими й блискучими, як у мишки з мультфільму. Елен помітно нервувала, але в її посмішці проступала й надія.
Раптом обличчя Наталі освітилося, і вона збуджено потяглася рученятами до Ральфа.
«Вона не забула мене, — подумав Ральф. — Як добре». І коли він простягнув до неї руку, дозволивши схопити за вказівний палець, його очі були повні сліз.
— Ральфе? — несміливо вимовила Елен. — 3 тобою все гаразд?
Посміхаючись, він кивнув, ступив уперед і обійняв молоду жінку.
Елен обхопила його руками за шию. На мить у Ральфа закрутилася голова від аромату її парфумів, змішаного з молочним запахом здорової дитини, потім Елен чмокнула його у вухо й відпустила.
— З тобою все гаразд? — повторила вона своє питання. У її очах теж стояли сльози, але Ральф не звернув на них уваги; він уважно оглядав її обличчя, бажаючи переконатися, що на ньому не залишилося слідів побоїв. Їх не було.
Вигляд Елен мала квітучий.
— Краще, ніж коли-небудь, — відповів він. — Ти бальзам для моєї хворої душі. І ти теж, Наталі. — Ральф поцілував маленьке пухке рученя, яке й далі трималося за його палець, і зовсім не здивувався, побачивши сіро-блакитний відбиток, залишений його губами. Слід майже одразу ж розтанув, і Ральф знову обійняв Елен, усе ще не вірячи, що вона справді поруч.
— Милий Ральфе, — пробурмотіла вона йому у вухо. — Милий, добрий Ральфе.
У нього залоскотало в горлі — швидше за все, від ніжного запаху її парфумів і легкого шепоту просто у вухо… А потім Ральф згадав інший голос.
Голос Еда: «Я телефоную через твого язика, Ральфе. Хоч би він не довів тебе до біди». Ральф, посміхаючись, відсторонив від себе Елен:
— Ти бальзам для моєї душі, Елен. Хай мені чорт, якщо це не так.
— І ти теж. Дозволь познайомити тебе з моїм другом. Ральф Робертс, Гретхен Тіллбері. Ральф, Гретхен.
І тут Ральф уперше уважно подивився на другу гостю, обережно потискуючи своєю величезною рукою її тендітну білу долоню. Гретхен належала до того типу жінок, перед якими чоловікові (навіть якщо йому за шістдесят) хочеться витягнутися в струнку. Дуже висока (можливо, метр вісімдесят) блондинка, але справа зовсім не в цьому. Було щось ще — чи запах, чи то вібрація, чи…
(аура)
правильно, подоба аури. Одне слово, Ґретхен Тіллбері була жінкою, на яку неможливо не дивитися, про яку неможливо не думати.
Ральф згадав розповідь Елен про те, що чоловік Ґретхен розпоров їй ногу ножем, залишивши бідолаху стікати кров’ю. Він здивувався, як чоловік міг учинити таке; як узагалі чоловік міг доторкатися до неї інакше, ніж із благоговінням.
«Або з хіттю, як тільки він промине стадію “по землі ступає цариця ночі”. До речі, Ральфе, час уже твоїм очам повернутися в орбіти».
— Радий з вами познайомитися. — І Ральф відпустив руку Ґретхен. — Елен розповіла мені про ваш візит в лікарню. Спасибі, що допомогли їй.
— Допомагати Елен — це задоволення. — Ґретхен сліпуче посміхнулася. — Вона одна з тих жінок, заради яких і варто затівати такі справи… Але, здається, вам і без мене це добре відомо.
— Згоден. — Ральф був виразно збентежений. — Чи не вип’ємо кави? Будь ласка, не відмовляйтеся.
Ґретхен глянула на Елен, та кивнула.
— Було б чудово, — погодилася Елен. — Тому що… Ну…
— Це не зовсім візит увічливості, правильно? — Ральф переводив погляд з Елен на Ґретхен Тіллбері й знову на Елен.
— Так. — Елен зітхнула. — Нам треба поговорити з тобою, Ральфе.
5.
Щойно вони піднялися похмурими сходами, як Наталі, неспокійно засмикавшись, заговорила тією наказовою дитячою тарабарщиною, яку незабаром замінять справжні слова.
— Можна мені взяти її на руки? — Ральф питально подивився на Елен.
— Можна, — погодилася вона. — Якщо Наталі заплаче, я одразу ж
