Безсоння - Стівен Кінг
— Та що тепер казати… Він був генієм, але за своє життя я переконався, що в суспільстві повно геніїв. Гадаю, в цій країні купа геніїв, чоловіки й жінки такі розумні, що в їхньому товаристві почуваєш себе круглим ідіотом. Більшість із них працює вчителями в маленьких містечках, тому що їм це подобається. А Бобу Полгерсту це було якраз до душі. Він бачив людей наскрізь, і це лякало мене… Спочатку. Потім я зрозумів, що боятися не варто, тому що Боб був добряком, однак при першому знайомстві з ним я відчув страх. Та й пізніше в мене раз у раз зринала думка, чи дивиться він на співрозмовника звичайними очима, чи просвічує наскрізь, як рентгеном.
У кафетерії жінка нахилилася, тримаючи в руках паперовий стаканчик із содовою. Маля, посміхаючись, потягнулося до нього й, обхопивши обома рученятами, залпом випило. Рожеве світіння повернулося, і тепер Ральф був упевнений, що не помилився: хлопчика звуть Патрік, а його мати не хотіла йти додому.
Ральф не знав, звідки йому це відомо, але він однаково знав.
— За старих часів, — розповідав тим часом Мак-Ґоверн, — якщо виходець із центрального Мена не був гетеросексуальним на сто відсотків, потрібно було докласти чимало зусиль, щоб не видати себе й мати вигляд «нормального» чоловіка. Іншого вибору просто не існувало, крім одного — їздити в Грінвіч Віллідж[22] і, надягши берет, проводити суботні вечори в дивних джаз-клубах, де замість оплесків клацають пальцями. У ті роки сама ідея «вийти з підпілля» здавалася смішною. Для багатьох із нас підпілля залишалося єдиним затишним місцем. Якщо тільки не хотілося, щоб у темному місці підпилі хлопці перетворили тебе на відбивну, увесь світ повинен був бути підпіллям.
Пет, допивши содову, жбурнув стаканчик на землю. Мати попросила його підняти стаканчик й викинути в бак для сміття — дитина виконала завдання цілком охоче. Потім жінка взяла сина за руку, і вони повільно рушили до виходу з парку. Ральф із занепокоєнням спостерігав за ними, сподіваючись, що тривоги й побоювання жінки виявляться необгрунтованими, але знаючи, що це не так.
— Коли я запитав про роботу в історичному відділенні середньої школи — це було в 1951 році, — я щойно отримав диплом у Любеку і вважав, що якщо влаштуюся тут без зайвих запитань, то зможу прижитися де завгодно. Але Боб щойно глянув на мене — чорт, усередину мене — своїми очима-рентгенами, і знання просто прийшло до нього. Не був він і соромливим.
«Якщо я вирішу запропонувати вам цю роботу, а ви вирішите прийняти мою пропозицію, чи можу я бути впевнений, містере Мак-Говерне, що не виникне ніяких проблем стосовно вашої сексуальної орієнтації?» Сексуальна орієнтація, Ральфе! До цього дня я й мріяти не міг почути подібну фразу, але вона так легко злетіла в нього з язика. Спершу я відмовлявся, мовляв, уявлення не маю, що саме він має на увазі, але однаково образився — так би мовити, із загальних принципів, — але потім ще раз подивився на нього й вирішив угамувати свій запал. Можливо, у Любеку мені й вдалося обвести навколо пальця деяких людей, але тільки не Боба Полгерста тут. Йому не було ще й тридцяти, і навряд чи він бував південніше від Кіттері більше десяти разів за своє життя, але він знав про мене все, що мало хоч якесь значення, і на це йому знадобилося всього двадцять хвилин розмови віч-на-віч. «Ніяких неприємностей, сер», — сказав я лагідно, начебто був баранчиком пастушки Мері.
Мак-Ґоверн знову промокнув очі хусточкою, але Ральфові здалося, що на цей раз жест був радше театральним.
— За двадцять три роки, перш ніж я почав викладати в Громадському коледжі Деррі, Боб навчив мене всьому, що я знаю з історії й шахів. Він був неперевершеним гравцем… Гадаю, Боб цілком міг би показати цьому Фею Чепіну де раки зимують. Лише один раз я обіграв його, та й то після того, як хвороба Альцгеймера вже встромила в нього свої пазурі. Після того я ніколи більше не грав з ним.
Було й інше. Він пам’ятав безліч жартів та анекдотів. Ніколи не забував днів народження й пам’ятних дат у житті близьких йому людей — він не посилав листівок і не дарував подарунків, але завжди вмів так привітати й побажати всього найкращого, що ні в кого не виникало сумнівів у його щирості.
Боб опублікував більше шістдесяти статей на історичні теми, насамперед про Громадянську війну, на вивченні якої він спеціалізувався. У 1967–1968 роках він написав книгу «Пізніше, того ж літа» — про місяці після Ґеттісберґа.[23] Десять років тому він дозволив мені прочитати рукопис; по-моєму, це найкраща книга про Громадянську війну, яку я коли-небудь читав, — єдина річ, досить близька до неї за майстерністю, — роман Майкла Шаара «Караючий ангел». Однак Боб і чути не хотів про публікацію. Коли я запитав його про причини, він відповів, що я краще від інших повинен їх розуміти.
Мак-Ґоверн помовчав, оглянувся навколо — зелено-золоті проблиски світла в листі й темні перетини тіней на алеї тремтіли за найменшого подуву вітру.
— Він говорив, що боїться виставляти себе напоказ.
— Я розумію, — кивнув Ральф.
— Можливо, найкраще характеризувало його те, що він любив розгадувати кросворди в «Санді Нью-Йорк тайме». Якось я висміяв його, звинувативши в гордині. Посміхнувшись на це, він сказав: «Між гординею й оптимізмом величезна різниця, Білле, — я оптиміст, і в цьому вся відмінність». Загалом, ти вловив суть. Добра людина, прекрасний учитель, з глибоким іскрометним розумом. Його спеціалізацією була Громадянська війна, а тепер він і уявлення не має, що це взагалі таке. Чорт, він навіть не знає свого імені, і дуже скоро — що раніше, то краще — помре, навіть не здогадуючись про те, що жив.
Чоловік середніх років у футболці з емблемою університету штату Мен і потертих джинсах, шаркаючи, перетнув ігровий майданчик, під пахвою в нього був пом’ятий паперовий пакет. Він зупинився біля кафетерію, маючи намір поритися в сміттєвому бачку, очевидно, у пошуках порожніх пляшок. Коли він нахилився, Ральф побачив темно-зелений «конверт» довкруж нього і трохи світлішу «мотузочку», що виростала з корони навколо голови. Раптом Ральф відчув себе занадто втомленим, щоб заплющувати очі, занадто змученим, щоб зусиллям волі прогнати видіння.
Він обернувся до Мак-Ґоверна і сказав:
— Починаючи з минулого місяця я бачу речі, які…
— Гадаю, мій сум глибокий, — мовби не чуючи його, мовив Білл і ще раз театральним жестом промокнув
