Місто Боуган - Кевін Баррі

— Хай над нами зласкавляться, — прошепотів Дом, деручись останнім прольотом сходів. — А він могутньо скроєний, так, Бальте?

Бальтазар похмуро кивнув.

— Силач такий, — погодився він.

Вони зайшли в мансарду, обставлену по-спартанськи. Ґант сидів на ліжку і спокійно дивився на них, розминаючи одну кремезну руку другою. Дом підняв капелюха у привітанні.

— Містере Ґанте…

— Можна просто «Ґант», — сказав Ґант. — Просто Ґант, гаразд?

— Так, пане. Ґанте… пане.

Ґант спостерігав за горбанем, доки той готував свою лейку і кріпив спалах. Тоді перевів погляд на віконце у похилому даху мансарди і сказав:

— Гарне таке руде світло світить. Спалаху, може, ще й не треба, тямиш?

Бальтазар придивився до вечірнього світла й кивнув.

— Може, й так, Ґанте…

— Гарно буде, — сказав Ґант. — А ти не встидайся, можеш підходити прям упритул.

Ґант, як експерт, повернув свою квадратну щелепу проти рудого світла, що лилося у вікно. Навколо нього атмосферно витанцьовували пилинки. Горбань присів дуже близько й обрав такий кадр зі старим покидьком, щоб той поетично нависав, і Ґ. дав створити зі своїх рис пронизливий, темний, непізнаваний образ.

Заклацав, задзижчав моторчик старої лейки:

Прекрасний кадр… персик… для портфоліо… ч-б, мужність і велич, гнані минулим.

Тим часом Дом Ґлісон вмостився на єдиному стільці в мансарді, нервово лизнув кінчик олівця й перегорнув сторінку записника на спіралі. Спочатку голос від нервів трохи зривався:

— Містере Ґанте… Ґанте… Минуло… багато разів сходив самотній місяць, відколи ви востаннє приволокли свої кості в місто Боуган, пане. Тож мені цікаво…

— Невже 25 років — це такий довгий час? — спитав Ґант.

— Ну, це ж не сьогодні й не вчора, пане.

— Ні, — мило усміхнувся Ґант, — не сьогодні й не вчора.

Вони довго говорили про втрачений боуганський час. Довго говорили про любов до нього, яка знову привела Ґанта у цей білий світ. Поговорили про тих, хто відійшов, і про їхні привиди, які досі лишилися й донині ширяють над містом (чи, може, нипають болотистими рівнинами). Дому Ґлісонові здалося, що Ґант говорить гарно, але щось приховує, і минуло трохи часу, перш ніж він набрався зухвальства поставити нахабне запитання.

— Мабуть, багатьом цікаво, Ґанте… ну… пане, про ці останні, тіпа, 25 років… де ви на біса були, Ґ.?

В останніх променях пригаслого вечірнього світла Ґант хитро усміхнувся товстому газетяреві та його посіпаці-горбаневі, що всівся, схрестивши ноги, на підлозі, і сказав:

— По той бік.

Тицьнув великим пальцем на схід.

— За водами.

Ґант зізнався, що багато років у розпачі блукав безрадісними болотами Англії. Працював у темних містах півночі на всіх, кому стачало грошей заплатити за шкелпування. Постарішав. Посумнішав. Поправився. На пам’ять про це суворе ремесло лишилися шрами. Якийсь час працював на річковому флоті…

— Які багато боуганських емігрантів до вас, пане, — докинув Ґлісон.

На Тайні працював, на Мерсі, на Клайді. Цілу нещадну нескінченність вдивлявся у димний вітер, що завжди віє над цими мертвими річками. Бачив Віганські бунти 36-го, бачив сходження Бортвіка з Маклсфілду, бачив криваві останні дні Гамберсайдівських Стиляг Д’Альтона.

Бальт Ґраймз тихо присвиснув.

— Ото була бійня!

Він розповідав, як довгими ночами блукав завулками чужинських міст. Гаяв години в диявольському тумані. Ґант пройшов кожну вулицю кожного міста, але то були не його вулиці, а коли вулиці не твої, то й снів на них не бачиш. Він зізнався, що забагато бачив. Визнав, що на деякий час знайшов спокій в обіймах Тятка С.

— Це з багатьма трапляється, коли вони перепливають воду, — ласкаво сказав Здоровань Дом.

— Я зрікся кинджалів, — сказав Ґант і посміхнувся, відганяючи пітьму, що наповзала в мансарду.

Розповів, що якийсь час проповідував Слово в Західному Мідленді. Знайшов собі парафію з хитунів, падунів і крикунів. Проповідував проти жорстокості. Проповідував проти хіті. Проповідував проти брехні. О так, він стояв на ящику від пива у трагічному Вулвергемптоні зі сльозами на очах і волав про Тяткову любов.

— З міцною горлянкою, — сказав Здоровань Дом, — легше почати проповідницьке ремесло.

— Але і в цьому ремеслі я надовго не затримався, — реготнув Ґант.

— Справді?

— Хвойд юних лапав, от мене з Бірмінгема й витурили.

За вікном манівцівські дахи поринали в нічну темінь, як привиди, а в Ґанті осідали гіркі спогади. Смак Маку в юності розпалив у ньому непогамовну спрагу на дівчат того віку. І це — ще найменший її злочин проти нього.

— Я вчепився у велике колесо життя, а воно все вертілося й вертілося, — розповідав Ґант, а Здоровань Дом поквапцем записував.

— І що далі минуле відступало, то чіткіше воно проступало перед очима в моїй пам’яті, — сказав Ґант.

Та нам філософ трапився, подумав собі горбань Ґраймз.

— Втрачений час вабив мене назад, — сказав Ґант.

— Ви не боїтеся у ньому застрягнути? — блиснув розумом Здоровань Дом.

— Ага, — погодився Ґант, — надто там солодко.

Здоровань Д. думає: заголовок —

У ВТРАЧЕНОМУ ЧАСІ НАДТО СОЛОДКО,

ЩОБ ЗАТРИМУВАТИСЯ

На вуличках під ними закипало масне життя, вгору здіймався запах смутку; чоловіки стихали, слухали.

— Так, настали тут зміни, — зітхнув Дом.

— Усе міняється, — і собі поринув у меланхолію Бальт.

— Тільки не всі зміни на гірше, — усміхнувся Ґант.

— Справді?

— Я хочу сказати, — тягнув Ґант, — я багато юних дівчат бачу, які зараз на Манівцях працюють, і я от шо маю сказати.

— Так? — пожвавішав Дом.

— Ці дівчата — майбутнє Боугану.

В очах у Ґанта загорівся дивний блиск.

— Ви так думаєте, містере Бродріку?

— І це майбутнє ось-ось настане, січете? Інколи в Боугані зміни на краще.

Дом і оператор мовчки перезирнулися. Дом сказав:

— Мені ось що цікаво, Ґанте.

— Так?

— Чому ви повернулися… саме зараз?

Але Ґант тільки усміхнувся і знову тихо заговорив про втрачений час, про старих пекарів і різників, які торгували колись на вулиці де Валери, про всі наливайки й дурман-хижі, про життя на вулицях у давнину. Емоційний Дом Ґлісон аж облизувався. Здоровань Дом і сам пам’ятав собак і кішок вулиці Дев. Дом радо говорив би про старий Боуган, доки не настане час спускатися, тож він ритмічно розгойдувався на стільці із твердою спинкою й записував численні Ґантові спогади, та й горбань Ґраймз поринув у чар спогадів — ох, молодість; замолоду він, Бальт Ґраймз, був неспокійна душа; горб не заважав йому веселитися з хвойдами (та й узагалі, наші боуганські хвойди люблять усілякі дивовижі) — і троє чоловіків перебивали один одного, підохочували один одного, імпровізували. Коли на Манівцях починалися спогади, то не вщухали до