Місто Боуган - Кевін Баррі

— Ну, тобі ж уже під п’ятдесят, нє? — сказала вона. — А тоді в мене таке відчуття з’явилося, і це вже, мабуть, десь пів шостої? Таке відчуття, наче мене болото засмоктує. Це мене! Серед Пустки-Хуюстки! Мокрий торф глитає! Мене, а я ж місто Боуган не полишала ще зі втраченого часу. Тятку Сусе! Лог, скільки жовтих місяців зійшло, відколи я ту Пустку й бачила? Востаннє то, мабуть, було, як ти там загубився.

Самітник змалку, він у дитинстві блукав уздовж Плаю, обходив резу й села на хребті, завулки, ферми з привидами і проваленими дахами. Уявіть його серед очеретяних полів, десятирічного: бліде лице над розбуялим золотом очеретів підставлене потоку сонця, й очерети повільно коливаються на вітрі.

— Я не зумів знайти Маку, — сказав він. — Навіть звісточки від неї немає.

— Вона не в Дополі ничкується, нє?

Малим у Пустці він слухав розмови старих біля багать у резі і по шинках, і вивчав, як вони тримаються, як вони поводяться. У школі такого не вчать.

— Якщо я її не знайду, то не знаю навіть, як жити.

Манюня стисла кулак і слабко прикусила кісточки.

Щоб мати терпіння.

— Сьома, значить, надходить, — сказала вона. — Надворі світає, мартини жебонять, ранній поїзд відбиває ритм. І я знову вийшла з себе.

Логан скривився вибляклому ранковому небу над Манівцями.

— Не знаю, що й робити, Манюню.

— Для початку зав’язуй зі сраною люлькою, — сказала вона. — Виходжу я, значить, із себе, випливаю з оцього-от вікна, перед яким ти стоїш, такий весь кислий і невеселий. Дахи бачу. Бачу, як розкочегарюється ранок. Бачу допільські натовпи, бачу костюмчики на бульварі зі своїми чашечками кавуні та з відстовбурченими мізинчиками, бачу жінок із Висоток, що розводять багаття у колах. І бачу спосіб усе це розрулити, січеш?

Він повернувся до неї й усміхнувся. Манюня часто бачила новий курс у видіннях. Він знов сів на стілець біля ліжка, метнув кості, акуратно закинув ногу на ногу. Він — не наймужніший чоловік на світі. Він нахилився вперед. Зважив підборіддя на підставленій чашечкою долоні.

— Паняй, відьмо стара, — сказав він.

Вона витягнулася й ляснула його по коліну, і було в тому щось грайливе, а він грайливо ж ляснув її по руці. Проте ці ляскання й ляпаси — вони обоє це розуміли — мали глибший сенс і більшу вагу: вони втішалися від доторку.

Кіноспілка боуганської історії та старожитностей

Нечасто до мене заходять миловиді жінки. Більшість моїх клієнтів — чоловіки. Жінки краще вміють стримувати почуття. А чоловік щойно перевалить за певний вік, як йому всього стає забагато. І тоді вже як не крути, а мусить сягнути по химери юності, по місто, яким воно колись було.

У мене маленький заклад на Манівцях. Стоїть він у глухому завулку, по один бік злиденний галантерейник, у якого сантиметр трясеться в руках, а по другий — гриль (запах підгорілої курячої шкірки здіймається з десятої ранку). Вітрина в мого магазину скляна, але скло сіре, закіптюжене, непрозоре, а на дверях — маленька біла табличка «Історія та старожитності» виведена золотим чорнилом. Реклама мені не потрібна.

Того квітневого ранку дзвіночок на дверях сповістив про появу клієнта, і я, зітхнувши, вийшов із-за завіси, очікуючи традиційних благань традиційного пана з сумними очима й опущеними кутиками вуст.

Отже, цілком природно, що мені на мить перехопило дух, коли натомість з’явилася гарна пані. Висока зеленоока іберійка, одне око трохи косить — але це якимось дивом лише додає їй краси. Вона розтулила рот, і я схилив голову, терпляче чекаючи, та от вона завагалася.

На ній:

На плечі елегантно накинута легка весняна шовкова шаль фісташково-зеленого кольору, кофтина в тонку смужку з вирізом, лосини-капрі, що підкреслювали зріст, і черевики з відкритими носами на дерев’яній платформі, що прекрасно подовжували кісточки.

Я одразу запримітив — від моєї уваги мало що вислизає — на правій кісточці маленьке татуювання: боуганський кинджал.

— Як це працює? — спитала вона.

Я тільки кивнув, усміхнувся, підніс дошку, що закривала вхід за прилавок, і жестом (сподіваюся, загадковим, як у священика) запросив її зайти.

Вона зайшла, і я розсунув завіси, і я провів її в задню кімнату. У кімнаті завжди стоїть срібляста слюдяниста темрява; там тільки полотно екрана, зручне крісло, а збоку — прохід до моєї будки кіномеханіка.

— У який час? — спитав я. — Згрубша.

Вона сіла у крісло, зняла шаль, так що її голі плечі срібно зблиснули у напівтемряві, схрестила ноги й назвала еру, за якою тужить.

А тоді — тривожно:

— Ви ж можете?

Я кивнув.

— Відео сягають 30-х.

Я делікатно відступив у будку кіномеханіка, перебрав контейнери з плівками. Я переніс на плівки те, що вдалося порятувати з вуличних камер. Тихо погукав з-за дверей:

— Вулиця де Валери? Манівці?

— Дев, — сказала вона. — Може, десь поблизу «Альядосу»?

— Де вона переходить у Манівці, — тужливо прошепотів я.

Я вибрав свою улюблену антологію, дуже милий запис. Там був зміїний вигин вулиці Дев у блиску й тисняві втраченого часу, вночі, з активним вуличним рухом, тоді такий ще був, — о, білошинні машини з відкритим верхом, о, товсті вуличні співаки, о, допільські денді, — і натовпи юрмилися перед наливайками, вечірки наречених і дружок, то був інший світ, сліпуче освітлений.

Звичайно, я показую німе кіно, тому біля проектора тримаю програвач і для супроводу ставлю стару платівку на 78 обертів. Я обрав повільний запис каліпсо, що його солодкий сум, як мені здавалося, дуже пасував до сцен.

Я делікатно позирав крізь двері на пані, що дивилася на екран. Вона сиділа, мов зачарована.

Я бачив цей запис уже тисячі разів, але він мене щоразу заворожував — мене причарувала крутанина й постава завсідників вулиці Дев. У Боугані змінилося все, крім людей, а люди не змінилися й не зміняться ніколи:

Як вони вихиляють стегнами.

Цей зверхній вигин шиї.

Ця войовничість.

Вид із п'ятдесятки

Давнє боуганське прислів’я:

Мудрість починається з того, що розживаєшся дахом над головою.

Ґант, звичайно, знав, що як ти народився на резі й до сивини в бороді від цієї напасті не вилікувався, то потім тяги до мандрів позбутися не легше, ніж власної тіні, але варто бодай спробувати. У зимові місяці Велика Пустка стала для нього затяжка, засамотня. Ґантові здавалося, наче він знову забуває, хто він такий, — у тріщини життя наповзала давня пітьма.