Місто Боуган - Кевін Баррі

Дилема Маку

А тоді на Манівцях настала ніч.

Маку йшла завулками й нарешті вийшла до невеликої занедбаної площі, трохи посиділа на кованій лавочці. На дерев’яній спинці вишкрябано імена мертвих коханців. Навколо буяв, пахнув, гнив нестримний ріст. Гнила чорна трава костриця, стінами будинків дерлася обшарпана акаліфа, з дахів досі спускалися хворобливі пахощі клематису — надгробні пелюстки. Вульгарно пульсувала пізня весна, а боуганський білий світ дерся на вершину року й підступав дедалі ближче до прірви.

Від пульсування квітня в неї боліло горло.

Інколи, у кращі дні, вони без слів розуміли відчуття один одного. Якби в них народилася дитина, місто, звісно, затрепетало б, а шлюб здобув би пробивну силу. Але дитини не було, і цей простір заповнили його ревнощі.

Він повертався в маєток на Бовісті темної глупої ночі й питав:

Ти з дому виходила?

А що робила?

Що сьогодні робила?

Куди сьогодні ходила?

Кого сьогодні бачила, Маку?

Кого сьогодні бачила?

Ти з дому виходила?

Куди ходила?

Кого сьогодні бачила, Маку?

Від того він дитинів. Почав її замикати. Вона сказала, що піде, якщо він знову її замкне, і він на якийсь час переставав, але від того шаленів іще більше, не міг заснути вночі.

Він сидів у темряві й дивився на неї.

Спускалася в місто, Маку?

Кого сьогодні бачила, дівчинко?

Він наказав хлопцям зі Стиляг за нею ходити. Вона йшла на вечірній променад у Нове місто, бачила, як веселяться при узбіччі Мудак Берк з Ангеліною, — Мудак узагалі не для веселощів народився, а Вовчик Станнерс плентався за нею на делікатній відстані, вирячивши очі, що свідчили про хвору щитовидку.

Вона казала:

Логане, для мене це — не життя.

Він вигадував усе нові й нові способи її випробувати. Він уже нічим не міг її здивувати. Здивувала її тільки наполегливість своєї любові до нього.

Чи вистачить їй зараз сили триматися від нього осторонь?

Дурман-байки

Північ.

Каварня «Го Пі Цзинь Оу-Кей».

Салон нагорі.

І Логан Гартнетт лежав на кушетці, і м’яко торкався пучками пальців тильної сторони долоні Дженні Цзинь. Дівчина розкурила йому люльку. Він глибоко вдихнув. Вона приклала йому до чола вогку ганчірочку.

Дженні сказала:

— То ти з нею спав? Тіпа, доки вона від тебе не звалила?

— У довгому шлюбі, Дженні, треба докладати зусиль.

— Знімаю, тіпа, капелюха, Г. Це відваги треба, щоб тридцять років — і танцювати джигу з тією ж кобилкою… а не приїдається?

Логан примружився крізь дим, стиснув губи. Із ним ніхто не смів так говорити, крім Манюні. У густому повітрі салону хвилювалася спекотна ніч. Але повільна мить минула, лишивши присмак пам’яті та скорботи. Він зітхнув за Мудаком. Поринув ще глибше у дурман, і відчув доторк боуганського втраченого часу, і розм’як.

— А знаєш, із чого почалися Стиляги, Дженні?

Китайоза закотила очі д’горі.

— Ну, почалося, — сказала вона. — А те пам’ятаєш, а се пам’ятаєш… притримай коней, Альбіносе, сходжу в’язання візьму.

— Це все через коників, ще в сиву давнину, — сказав він, — коли тут ще були коні.

Вона здалася.

— І це Стиляги заправляли кінським бізнесом, січеш? У цьому місті всі гроші — це були кінські гроші, Дженні. Це факт, дівчинко. На Манівцях, отам під приступками? Хлопці днями говорили про коней. Як ми шось на цім світі і знали, то це коней. У нас були найкращі коні, найкращий запряг, найкращі жокеї…

— Овва, жокеї, — протягнула Дженні. — Тіпа, як на старих картінках? Дивина.

— Стиляги виросли на кінському бізнесі. Потім перекинулися на зілля, дурман і хвойд.

Дженні знову розкурила люльку.

— Завжди приємно послухати про старі часи, Г.

Він глибоко затягнувся, потримав повітря у легенях, долаючи нудоту, й повільно видихнув. Він вознісся. Вона прихилилася й поцілувала його. Поцілунок був повільний, глибокий, від такого швидко не оговтаєшся.

— З дуба впала, Дженні?

— Просто цікаво скуштувати, Альбіносе.

— Більше так ніколи не роби.

— Не буду.

— У тебе і статуя розтанула б, — сказав він. — Як Ґант узагалі від тебе вирвався?

Вона стрепенулася.

— Ти, бля, про шо?

— Йому самотньо, дівчинко. Довгими вечорами старої весни…

Вона швидко взяла себе в руки.

— Я шо, виглядаю так, ніби мені не пофіг?

— Я тебе не звинувачую, дівчинко. У маленькому містечку за всім треба наглядати. Я б, може, й розчарувався, якби ти цього не зробила.

Дихала Дженні рівно. Дивилася на нього суворо. Сказала:

— Про справи Стиляг я йому нічого не розказувала.

— Це я знаю, Дженні. Він мені розповів.

Вона не одразу знайшлася, що відповісти, просто виглядала налякано. Але очей не відвела. Сказала:

— Я не тупа малявка, Логане.

— Ні, Дженні. От ким тебе точно не назвеш, так це тупою малявкою.

Любов Тятка

Треба сказати, що чар Гартнеттів і далі діяв на місто. Їхні виткі мацаки сягали всюди. Їхня влада нависала над дахами, і кожна їхня дія з часом давала плоди. Вони мов у воду дивилися: не встиг квітень добігти кінця, як на Північних Висотках вибухнула манія любові до Тятка Суса.

Зазнавши нищівної поразки, північняки часто вдарялися у віру. Досить було їх трошки підштовхнути, щоб культ Тятка Суса відродився. Не минуло й кількох днів від появи фальшивих стигматів на долонях у дівчинки К’юзак, як по підвальних шинках у панельках повиникали збори завивальників. Там аж кишіло падунів, плакунів та крикунів, що репетували так, ніби їм підпалили п’ятки. Ридали всі, як належить. Колишні бойовики відклали свої ланцюги й перев’язі з кинджалами й тепер спливали потом, розгойдуючись по шинках і слізливо дякуючи Йому за Невимовну Ласку. Хлопців охоплював трепет, коліна в них тремтіли й часто підкошувалися, коли Незримі Посланці передавали Слово. А далі пішли чудеса, чудо за чудом — так там велося, — й ось уже закружляли чутки, що ікона Тятка Суса над фонтаном перед Висоткою Голомозих замироточила. Це, звісно, бачила на власні ревні очі мала стигматичка К’юзак. Парафія попáдала на коліна круг ікони, дні й ночі молилася про знаки. Північняки обіймалися й шепотіли благословення на безрадісних бульварах. Настала пора опівнічних видив. Не встигли вони озирнутися, як від Тятка Суса відбою не було. Казали, що Його Лик посміхався зі стіни біля наливайки. Казали, що Його Лик з’явився у хмарі над Вежами Луїса Макніса. Казали, що Його Лик проступив і якусь мить померехтів у калюжі нагорі 98 сходинок. Північняки прокидалися серед ночі, рвучко сідали і кричали Слово Любові. Вони повідкладали всі дабки і троянські[23] платівки на 45 обертів: тепер по шинках грали